Назад

Кинь і тікай

1.

— Все, далі не підемо, зупиняємося на ніч тут.

Колтон важко скинув свої сумки на каміння і підсвітив факелом на декілька кроків уперед вздовж крутого кам’янистого схилу. Інші учасники пошукової групи слідом за ватажком покидали речі і оглядали нешироку терасу, оточену скельними виходами. У напівтемряві чулося тихе обговорення місця стоянки. Хтось закурив сигарету. В обличчя чоловікам по черзі дмухало холодне нічне повітря, останні теплі потоки, які неслися із долини вгору та аромат тютюну.

— Тиша!

Від несподіваного вигуку ватажка дехто присів. Забрязкали рушниці і револьвери.

— Що там, Брем?

Колтон показав тому, хто запитував, кулак лівої руки, і продовжив вдивлятися у темряву попереду. На гірській стежці зачувся якийсь непевний шурхіт. У світлі тьмяного факелу з’явився обрис страхітливої істоти, віддалено схожої на людину. З опухлої вкритої виразками лисої голови шматками звисала шкіра, з якої повільно крапала кров на брудний і обірваний одяг. Страхіття піднесло до понівеченого обличчя закривавлені руки.

— Чорне… Жовте… Як квітка… Не така. Не така.

Бідолаха захлинався слиною та слизом.

Гримнув постріл. Пороховий спалах яскраво освітив нещасне створіння, стоячого поряд Колтона та всіх навколо. Засліплені на кілька секунд чоловіки лише почули падіння тіла та лайку ватажка з погрозою щось відірвати тому, хто стріляв.

Молодий Еммет Клей розгублено стояв посеред кам’яного майданчика з рушницею у руках. Хтось вихопив зброю з його рук. Навколо хлопця кільцем зібралася юрба чоловіків з факелами.

— Якого біса ти це зробив?

— Я злякався. Це випадково.

Еммет дійсно погано розумів, що відбувається і бурмотів якісь безглузді пояснення.

— Брем, що це було?
— Ізра! Ізраель, ти тут? Підійди! Ти не повіриш.

Приставлений до групи помічник шерифа наблизився до Колтона, який стояв навколішки біля тіла і розглядав його.

— Хай я вдавлюся бурбоном, якщо це страхітливе видовище не Еш Морган.

Шейд теж нахилився, щоб уважніше роздивитися убитого.

— Так, схоже на те. Чорти б їх всіх вхопили тих дурних шахтарів. Де другий, Брем?

Помічник шерифа випростався різким рухом і заволав у пітьму хрипким але гучним голосом.

— Тобін! Тобін, сучий ти сину, виходь! Чуєш! Тобін Круквудс!

У відповідь тільки примарна луна прокотилася по навколишніх горах. Колтон несильно штовхнув Шейда у ліве плече.

— З Молодим що робити будемо?

Ізраель тихо зітхнув.

— Я його арештовую. Він убив шахтаря. Розбиратися внизу будемо, Брем.

Тепер уже Колтон заволав у темряву на інших учасників групи, щоб заспокоїлися та готувались до ночівлі. Ізраель тим часом направився до Еммета, розштовхуючи інших.

2.

Здіймаючи куряву і неймовірний гуркіт, на околицю Коппервейла влетіла розкішна чорна карета, запряжена четвіркою відбірних коней. Тут і там із занедбаних халупок забутого всесвітом дрібного шахтарського селища визирали зачудовані і розгублені старі і малі його мешканці. Якийсь дивак вибіг на вулицю і енергійно розмахував руками, вітаючи невідомих гостей.

Екіпаж зупинився біля маленького дерев’яного будиночка, який вирізнявся з-поміж інших прибудованою башточкою вистою в три поверхи, з чотирискатним пологим дахом, накритим яскравою червоною черепицею. На ґанок будинку негайно вийшло декілька осіб, одягнутих в ошатне офіційне вбрання, в широких, відповідно до регіону, шляпах та з пістолетами на широких шкіряних ременях.

Від карети відділилася висока і струнка фігура в чорному.

— Вітаємо в Коппервейлі, пан Інквізитор! Я - Едвін Таркер, мер цього містечка. Це - шериф Колден та його помічник, Ізраель Шейд.

Представляючи інших мер так поспішав, що закінчення слів губилися десь в його густих чорних вусах.

— Кассіан Вейлор.

Це все, що відповів прибулець. На зовсім ще молодому обличчі не промайнуло жодного натяку на якісь емоції. Шериф задивився було на витончену мініатюрну пляшечку, що висіла на срібному ланцюжку у незнайомця на шиї, але швидко спрямував погляд у очі Інквізитора, тиснучи йому руку.

— Прошу пройти до мого офісу.

Мер дещо запопадливо поспішив уперед і відкрив усім іншим двері. Люди зникли у тісній споруді селищної ратуші.

Таркер намагався запропонувати гостю обід з дороги, що був вже заздалегідь приготовлений прямо у залі для зібрань, однак Інквізитор забажав одразу ознайомитися зі справою, заявивши, що все інше поки почекає. Тож четвірка закрилася в кабінеті мера, розсівшись за важким великим дерев’яним столом, який займав більшу половину кімнати. Колден наказав помічнику доповідати, а сам закурив сигару. Ізраель машинально відкашлявся і розпочав.

— П’ять днів тому на кряжі зникли двоє шахтарів, мешканців нашого селища. Еш Морган та Тобін Круквудс. Обидва звичайні роботяги, не пройдисвіти. Але ми вважаємо, що вони, можливо, вирішили шукати діаманти у Високих Горах… Що, як всім відомо, заборонено. Третього дня ми відрядили групу з охочих для пошуків. Очолив їх Брем Колтон, бригадир з нашої шахти, я теж брав участь. Вдень нічого суттєвого не знайшли - деякі ознаки, що хтось проходив гірськими стежками. Забралися дуже високо, де нас і застала ніч. Брем наказав ставати табором на підходящій терасі серед того кам’яного пекла. І тут до нас вийшов Морган. Сам, але…

Шейд замовк на хвильку, підбираючи слова, щоб описати стан нещасного шахтаря.

— Ось так воно. Є в нас такий хлопчина - Еммет Клей. Він візьми та вистріли у бідолаху. Каже, що з переляку. Дарма взяли його, ну але що ж тепер вдієш. Якщо мене спитаєте, пане Інквізиторе, то Еш все одно би помер. Може, так воно і краще. А що з ним сталося - уявлення не маємо. Можливо, впав зі схилу на тому дивному камінні. Другого шахтаря не знайшли тієї ночі, а вранці довелося вертатися - забрали тіло. І Молодого я посадив під арешт, щоби потім…

— Де тіло шахтаря?

Вейлор повернувся до шерифа і чекав на відповідь саме від нього.

— Поховали на цвинтарі, бо швидко розкладалося.

Видихаючи шериф випустив у кімнату чергову хмару тютюнового серпанку.

— Хто цим займався?

— Двоє місцевих волоцюг - Грейді і Фішбон. Вони охочі підробляти могильниками, щоб на випивку вистачало.

— Скільки часу треба, щоб привести їх до мене?

— О, як раз встигнете пообідати з дороги, поки Ізраель знайде копачів. Пан Колден, покажете потім робочий кабінет і кімнату для пана Вейлора?

Едвін Таркер втрутився у розмову перш ніж шериф встиг розкрити рота після затяжки. Колден зиркнув на мера, але ствердно кивнув головою, відповідаючи на питання.

— Гаразд.

Вейлор першим піднявся і зробив крок до дверей кабінету.

3.

— Я привів копачів, пане Вейлор. Хай заходять по черзі?

Шейд майже повністю заховався за напіввідкритими дверима кімнати у будинку шерифа так, наче Інквізитор збирався жбурнути у нього пляшкою.

— Ні, запросіть обох.

Двері зачинилися. Через пару хвилин у приміщенні з’явилися двоє кремезних неголених парубків у забрудненому глиною одязі, від яких сильно тягнуло спиртним і тютюновим димом. Менший з двох привітався невпевненим але гучним прокуреним голосом, а більший ніяково мовчав.

— Я Оррін, а це мій приятель - Бун. Ми ховали того шахтаря, з Високих Гір. Жахливе видовище, пане. Ми багато всякого бачили, але тут довелося потім того… Випити трохи.
— Що, дійсно так все погано, як розповідають?
— Та його б рідна мати не впізнала.
— Ви добре знали тих двох - Круквудса і Моргана?
— Еша всі добре знали, він хорошу компанію умів скласти.

Бун Фішбон щось нерозбірливо пробурмотів. Інквізитор подивився на нього з мовчазним запитанням.

— Я кажу, це все Тобін винний. Він якийсь весь час був потайний, ніколи з нами за стіл не сідав. А марив якимись скарбами, ось і Моргана підбив. А сам зник.
— Якими скарбами?
— Ну знаєте ж, дитячі казочки про багатства у таємних печерах Високих Гір. Ті, що від давніх людей. А як щось знайшов у нашій шахті на зміні, так і зовсім з глузду з’їхав. Яккби ж ми одразу здогадалися, що він замислив.
— Круквудс щось знайшов у місцевих шахтах?
— Він якось обмовився, що знайшов якусь коробочку. Я нічого незвичайного у нього не бачив.
— А інші теж щось знаходили?
— Буває… Мотлох. Гнилі залізні прутки…

Грейді смикнув Буна за рукав, але той не звернув уваги.

— Молодий череп знайшов. Ну як череп - камінь, але дуже схожий. Хвалився, що продав його вигідно торговцю.
— Людський?
— Та ні, якоїсь наче дивної тварини.

Вейлор задумливо похитав головою.

— За годину сюди прибуде віз з мішками. Це сіль Хомберга. Візьміть один мішок, розкопайте знову могилу Моргана і засипте все там як слід. Але залиште одне відро порошку. Потім йдіть до струмка, по дорозі закопайте десь весь свій одяг, щоб ніхто не знайшов випадково, і теж засипте порошком. Я попрошу пана Шейда щоб хтось приніс вам до струмка нові чисті речі. Вам все зрозуміло?

Обличчя волоцюг не приховували здивування, але обидва лиш ствердно захитали головами.

4.

— Панове, нам обов’язково необхідно відшукати другого шахтаря.
— Круквудса?

Фінн Колден ніби нагадав Інквізитору, як звали другого зниклого. Потім шериф повернувся до свого помічника, випустив дим від своєї незмінної сигари і віддав наказ.

— Пане Шейд, зберіть, будь ласка, пошукову групу знову.
— І нехай в першу чергу ідуть ті, хто брав участь у інциденті з Морганом.

Шериф здивовано підняв очі на Вейлора.

— І Еммет Клей?
— Так, якщо забажає.

Колден кивнув помічнику. Той розгублено знизав плечима, але промовчав.

Вже під вечір Ізраель Шейд доповідав Інквізитору про склад пошукового загону у його імпровізованому кабінеті.

— Багато людей після того випадку в горах дуже занервували, тож дехто досі вельми міцно пиячить. Молодий забажав піти, звісно. Декілька дужих забійників готові нести спорядження. І вже знайома парочка - Грейді і Фішбон цього разу теж зголосилися.
— Буремні хлопці, схоже. Вони хоч тверезі?
— Напрочуд.
— Добре, нехай ідуть. Крім звичайних речей треба буде взяти чотири набори грубого робочого одягу. А також два мішки з мого возу - хомбергову сіль.
— Вище лісу там такі кам’яні розсипи - мули не пройдуть.
— Що ж, доведеться розподілити вантаж і нести на собі.

Ізраель ствердно похитав головою.

— Тоді вирушаємо завтра на світанку.

5.

— Оррін, я лише по кухлю пива пропоную - обговорити плани.
— Нема чого вже обговорювати, все вирішили. Якщо будемо на ранок п’яні - нас викинуть із групи.
— Всього по одному - і додому!

Фішбон не збирався так просто лишитися без вечірньої пінти. Парочка саме сновигала у сутінках повз провулок, де ледь світилися маленькі затягнуті бичачим пузирем віконця пивниці. Грейді вже майже перейшов вулицю, але в останній момент розвернувся і попрямував у провулок. Бун переможно крякнув у передчутті ковтка холодного пива і швиденько пірнув у провулок слідом за товарищем.

— Слухай, а ти дійсно віриш в оці історії?

Фішбон розмахував напівпорожнім кухлем так, ніби той намагався полетіти від нього під стелю.

— В які? Про печери, прадавні машини і таке інше? Я не знаю, Бун. Я вірю в алмази, які нам намагаються заборонити збирати, розповідаючи різні казки про небезпеку. Я сам бачив, і чув розповідь людини, яка їх знайшла. Зуб даю - хлопці просто не поділили здобич і Тобін скинув бідолаху у прірву.
— Морган же здоровецький, як віл! Був…
— І що? Застав зненацька тай по всьому. Я ж тобі казав - мені до Круквудса нема діла. Я впевнений - в печері є ще. Всім вистачить. Тобін мені розбовкав перед тим, як вони зникли. Я тоді не второпав, що він за нісенітниці верзе. А тепер все склалося, Бун!
— Слухай, а ти мене не того?

У Фішбона раптом змінився вираз обличчя і він загрозливо втупився у очі Грейді, грюкнувши пінтою об брудний стіл.

— Буне, друзяко! Ти чого! Нам точно вже досить пити. Скільки ти мене вже знаєш? Як ти міг таке подумати? Та ні за що в світі.

Оррін поплескав товарища по плечах дужою рукою і розсміявся.

— Пішли звідси. Наступні декілька днів будуть важкі. Ходімо збиратися.

Буна, схоже, влаштувала відповідь, він допив залишки пива, ще раз грюкнув кухлем об стіл і парочка вивалилася у нічну темряву з галасливої пивниці, де веселощі ще тільки набирали обертів.

6.

Оррін біг вниз по схилу ледве не падаючи, розмахував руками і щось нерозбірливо вигукував. Вітер і грюкіт каміння, що сипалося з-під його ніг, перекривали всі його спроби, доки він зовсім вже не наблизився до групи, яка зупинилась в очікуванні.

— Там невеличкий табір! Там, за перевалом! Напевно, це їхній.

Бун передав захеканому приятелеві велику флягу у шкіряному чохлі і той зробив пару жадібних ковтків, перш ніж продовжити.

— Нагору, тоді вниз кроків п’ятсот. Там речі розкидані і кілька миршавих чагарників поруч. Певно, що струмок.

До Грейді, який все ще силувався зловити дихання наблизився Вейлор.

— А з людей хтось є?

Оррін захитав головою, заперечуючи, і знову приклався до фляги.

— Я не спускався туди, тільки зверху поглянув. Але ніхто не ворушився, не бачив.
— Ну що ж, пішли дивитися.

Ізраель, який стояв поруч і уважно слухав, махнув рукою і скомандував усім рушати. Група подерлася далі вгору, розсипаючи каміння і приглушені прокльони.

Те, що Оррін Грейді назвав табором, більше скидалося на сцену пограбування. Хаотично розкидані речі мандрівників вже були помітно потурбовані вітром і тваринами. Ближче до чагарників валялися дві закривавлені ковдри.

Інквізитор наказав нічого не чіпати. Натомість товариство пішло шукати інші предмети і сліди навколо табору, поступово віддаляючись від його середини.

З чагарників пролунав стривожений крик Еммета Клея.

— Не чіпай його!

Першим до Молодого підбіг Вейлор і схопив його за плече саме коли той схилився над людиною, яка лежала на березі струмка, загорнута в картату шерстяну ковдру. Одна рука нещасного була занурена у струмок. З рота стікала тоненька смужка темної крові.

— Це Круквудс?

Еммет підтвердив, розгублено киваючи головою.

— Вертайся назад, принеси мені води і якоїсь їжі. Але нехай ніхто за тобою не йде.

Шахтар заворушився, намагаючись піднятися, але закашляв і його знудило у струмок. Вниз за течією поплила хмара багряного серпанку. Молодий негайно розвернувся і побіг туди, де мала бути решта групи. Інквізитор схилився над Тобіном і обережно перевернув його на бік.

Коли Еммет Клей повернувся з речами, про які просив Інквізитор, то хотів залишитися і допомогти, але той знову відіслав його назад і наказав чекати. Навіть помічникові шерифа передав, щоб той лишався з групою. За пів години Вейлор нарешті піднявся від струмка до залишків табору. Швидко перекинувшись кількома фразами з Шейдом, він відшукав Фішбона і Грейді і відвів їх убік.

— Ми знайшли Круквудса. Але він теж у поганому стані і ми йому вже не допоможемо. Слухайте уважно. Перевдягніться у роби, які ми несемо з собою. Покладіть свій одяг у мішки і також візміть мішок з сіллю Хомберга і заряджену зброю. Владою, наданою мені, наказую вам застрелити шахтаря Тобіна Круквудса, щоб позбавити його від неминучих жахливих страждань. Тоді поховайте його якомога глибше у камінні та засипте сіллю Хомберга разом зі своїми робами. Потім помийтеся у струмку вище за течією, одягніть свій звичайний одяг та повертайтесь до табору. Група потихеньку піде назад у селище, але вас зустріне у таборі Еммет Клей. Дочекайтеся нас із паном Шейдом і тоді всі разом теж вирушимо додому.

Голос Інквізитора звучав тихо, але впевнено і наказово. Двоє приятелів запевили, що виконають всі інструкції і пішли збирати речі.

7.

— Що, Еммет, покинули тебе тут напризволяще?

Грейді ще здалеку гукнув до Молодого, що сидів спиною до чагарнику, з якого видерся Оррін. Фішбон, хекаючи як буйвол, показався слідом з інструментами на плечах.

Еммет Клей підвівся та приклав руку до чола, затуляючи очі від сідаючого сонця.

— Що сталося? Я чув постріл.
— Бідолаха Тобін помер.

Молодий вирячів очі на Орріна від несподіванки.

— Заспокойся. Наказ Інквізитора. Будеш?

Грейді простягнув Еммету їхню з Фішбоном флягу.

— Я зовсім не відчуваю спраги, дякую.
— Там дещо цікавіше, ніж вода.

Оррін струснув флягу на витягнутій руці і розсміявся. Клей зробив пару ковтків і крякнув.

— Добряче.
— Слухай, Молодий, а ти віриш в усі ці розповіді… Ну, про прадавніх людей, про їхні скарби?
— Гірські діаманти!

Бун встряв у розмову голосно грюкнувши кайлом об каміння.

— Вірю… Не знаю, мені все одно. Вони прокляті. Всі так кажуть. Ізраель із паном Інквізитором скоро повернуться. Вони пішли перевірити навколишні стежки.

Клей спробував змінити тему розмови.

— Стежки, га?

Фішбон зареготав скрипучим сміхом.

— Кого там перевіряти, ми знайшли обох. За здобиччю вони пішли. За нашою здобиччю!

Бун смачно сплюнув під ноги.

— Що ви верзете, хлопці?

Замість відповіді Оррін сунув під ніс Молодому кулак. Тоді посміхнувся і повільно розкрив долоню. На брудній зашкарублій руці волоцюги лежав невеличкий напівпрозорий камінець. Еммет знову вирячів очі, як дурна курка.

— Це Круквудс дав. Просив не вбивати. Але ж видно було, що йому все одно вже не жити.
— Але він нам все розказав. Кидай весь цей непотріб і ходімо з нами. Там є ще, точно кажу!

Фішбон знову сплюнув і ковтнув із фляги.

— Але ж пан Вейлор наказав чекати їх тут. І взагалі заборонено просто так тинятися у Високих Горах. Ви хочете, щоб з вами те ж саме сталося?

Еммет сильно розхвилювався і видав Буну і Орріну цілу купу причин, чому вони не можуть просто так піти з табору.

— Ну як хочеш.

Тільки і пробубонів Фішбон, витягнув револьвер і натиснув на гачок. Гримнув постріл, луна покотилася гірськими пасмами. У повітрі повис гіркий запах пороху.

— Нащо ти це зробив? Нас тепер весь Коппервейл шукатиме!

Оррін неначе засвітився від гніву..

— А нас один чорт усі шукатимуть. А так ще з ним ділитися. Думаєш, він просто так Тобіна застрелив? Він сам хотів все забрати.

Грейді розвів руками.

— Швидше, збираймо потрібні речі і вшиваємося звідси, доки ще не стемніло.

Бун сховав пістолет та пішов нишпорити по табору.

8.

Інквізитор та Шейд неспішно сьорбали гірку чорну каву, всівшись на застелених прямо на каменях шерстяних ковдрах. Між ними у темряві гірських сутінок слабенько мерехтіло крихітне вогнище, яке тільки вдалося прогодувати хирлявим сухим чагарником.

— Може, не варто було відправляти всіх назад до Коппервейлу, пане Вейлор?
— Немає потреби наражати людей на зайву небезпеку. Ми чудово впораємося самі з тим, що необхідно зробити. І також не вводити їх у спокусу…

Інквізитор грів руки своїм металевим кухлем. Десь неподалік зачулися важкі кроки. Ізраель підвівся і взяв до рук рушницю.

— Не хвилюйтесь, пане Шейд. Напевно, це наші копачі.

За перегином схилу з’явилося два кремезні силуети.

— Пане Інквізитор! Не стріляйте! Це ми - Бун Фішбон та Оррін Грейді!
— Фішбон, Грейді! А де Молодий?

Помічник шерифа вигукнув у відповідь, продовжуючи стояти зі зброєю напоготові.

— Він нас не дочекався. Думали, Еммет пішов з вами.

Обличчя Орріна нарешті можна було роздивитися у спалахах полум’я.

— Утік значить, сучий син!

Фішбон розсміявся. Шейд подивився на Інквізитора. Той лише похитав головою.

— З ним будемо потім розбиратися. На світанку є важливіша справа. Дуже раджу всім добре відпочити, панове.

З цими словами Кассіан Вейлор поставив на камінь свій кухоль і загорнувся у довгий чорний плащ.

9.

— Де подівся цей пихатий блазень!

Фішбон трусив лежачого на землі Ізраеля Шейда, як ведмідь, відкинувши його зброю далеко убік. Оррін ходив біля них колами і вдивлявся у ранковий гірський серпанок, розмахуючи пістолетом. Розгублений напівсонний помічник шерифа марно намагався вирватися з-під Буна, який врешті сів на нього верхи і сунув Ізраелю револьвер під підборіддя.

— Негайно веди нас до печери!
— Хлопці, ви вже зовсім мізки пропили? Якої печери? Що ти верзеш?

Оррін зупинився і теж направив зброю на Шейда.

— Не прикидайся дурником, все тобі відомо. Що, Вейлор пішов по діаманти і покинув тебе тут нас стерегти?

Ізраель замовк. Якийсь час всі мовчали, гнівно зиркаючи один на одного. Раптом Бун розмахнувся і вдарив Шейда рукояткою важкого пістолета по голові. Той негайно втратив свідомість і повалився на землю, як мішок із сіллю.

10.

Вейлор поклав останній камінь на могилу і підвівся. У тумані щомиті здавалося, що зараз хтось з’явиться посеред залишеного табору, люди почнуть збирати речі і готуватися до виходу. Але натомість стояла тиснуча на вуха тиша.

Копачі забрали лише трохи їжі та набоїв з ящика та мішків, які Вейлор наказував лишити на місці табору шахтарів. Інквізитор походив навколо, вибрав пару невеликих торбинок серед усього скарбу та рушив вгору на гребінь. Досягнувши гряди, він пішов далі вздовж пасма широкими швидкими кроками. Після полудня імла розійшлася, але Вейлор навпаки сповільнився і уважно роздивлявся навколишні схили. Нарешті, праворуч і нижче проглянули дві суцільні скелі, між якими, мов річка, темніло вузьке провалля. Інквізитор зупинився на хвильку і звернув з гребеня, прямуючи до ущелини. Тут не було жодної стежки чи навіть клаптя рівної землі - все дно вкривали шматки каміння різних форм і розмірів. Через деякі доводилося перелазити, як через огорожу. Пройшло майже півтори години і сонце перестало зазирати у провалля, зробилося темно, як у ранніх сутінках. Але ось за декілька кроків стіни ущелини дещо розійшлися і Інквізитор випав на доволі рівний майже круглий майданчик, з усіх боків оточений вертикальними скелями. На протилежній стороні ущелина звужувалася у непрохідну щілину, з якої тихо хлюпотіла вода гірського струмка, що наповнювала собою невелику чашеподібну нішу у скельній поверхні, а потім зникала у такій самій вузенькій тріщині з іншої сторони. Майже посередині майданчика, неприродньо розкинувши кінцівки, лежали в калюжах досить свіжої крові Оррін Грейді та Бун Фішбон з майстерно перерізаними горлянками. Кассіан сумно посміхнувся, тихо витягнув револьвер і рушив вздовж стіни провалля, намагаючись ступати безшумно. Він переміщувався спиною до скелі, постійно дивлячись на середину відкритого простору, доки не побачив прихований за великим безформенним шматком скелі темніючий хід, розміром трохи більше за лисячу нору. По обидва боки від цієї діри помітно височіли дві купки дрібнішого каміння. Інквізитор зупинився і послухав завивання вітру у вершинах та хлюпотіння джерела. В ущелині стрімко темнішало. Не зводячи очей з діри, він застелив шерстяну ковдру, як крісло, накинувши її на великий камінь, і сів, витягнувши ноги та обпершись спиною. Тоді витягнув другий довгий як молоток револьвер та поклав перед собою на коліна.

11.

Інквізитор не спав. Всю ніч його свідомість залишалася кристально чистою, а зір та розум - гострими, як кинджал. Його не приспали ані пісні вітрів, ані монотонна музика води. Нарешті, посеред суцільної темряви проблиснув жовтий вогник. Тоді ще один, а потім уся діра, навпроти якої чатував Вейлор, засвітилися мерехтячим помаранчевим світлом. З отвору донеслося приглушене виття і стогін. Назовні показалася скривавлена і вкрита порізами, виразками та пухирями рука із шахтарською лампою Деві. Людина повільно і болісно вилізала із нори, супроводжуючи кожен рух плачем та квилінням. У непевних спалахах догоряючої лампи проявлялися звисаючі з обличчя клапті шкіри, розірваний одяг, вкритий кров’ю і слизом та розширені збожеволівші очі Ізраеля Шейда. Фігура нарешті вибралася з діри та випросталася. Шейд стояв хитаючись, як очерет, і тихенько підвивав. Лампа у повислій руці розкачувалася ніби в такт поривам вітру. Одночасно з нею у другій руці розкачувався револьвер. Зі ствола на каміння крапала темна в’язка рідина. Раптом помічник шерифа замовк та опустився навколішки.

— Ці підземні палати охороняє велике зло під гербом чорного триліума! Кинь цю чорну квітку і тікай! Кинь і тікай!

Шейд щосили заволав до неба, закинуши голову ніби вовк, який виє на місяць. Він хотів ще щось прокричати, але натомість загарчав і закашляв, захлинаючись. Тоді його темна фігура повалилася на каміння і видала тихенький стогін.

Вейлор непорушно сидів на своєму місці, поклавши руки на револьвери, і чекав на світанок.

12.

Як тільки у проваллі трохи розвиднілося, Інквізитор підійшов до тіла, щоб переконатись, що Ізраель Шейд вже мертвий. Відшукавши у сумках, які він приніс із собою, просту робу, Вейлор швидко перевдягнувся, та відтягнув труп подалі від струмка у маленьку западину. Тоді Інквізитор перевернув Шейда на спину, поклав йому на груди його лампу та револьвер і повернувся до другої сумки, в якій лежала сіль Хомберга. Щедро припорошивши тіло і речі помічника шерифа білою пудрою, Вейлор кинув декілька перших камінців на мерця. Кассіан невтомно працював майже дві години, доки не звів чималу могилу над западиною із загиблим Шейдом. Не відпочиваючи ні хвилини, він дістав із сумок власну лампу Деві, взяв револьвер, який одразу поклав у полотняний мішечок разом з кількома динамітними шашками та поліз у хід, з якого віяло сирістю і смертю. Лаз довжиною понад тридцять кроків довелося долати плазуючи на животі з витягнутими вперед руками і відштовхуючись носками важких чоботів від скельної поверхні. Наприкінці ходу з’явився суттєвий нахил вниз, перш ніж Вейлор буквально випав із отвору у відносно простору природню печеру. Надійна шахтарська лампа освітила овальну кам’яну залу. Інквізитор піднявся у повний зріст, роздивляючись навколо. З протилежної сторони виднівся ще один хід, подібний першому. Вейлору довелося ще тричі долати ці щурячі нори, що з’єднували подібні один на одного кам’яні мішки, перш ніж він опинився у широкій і довгій коридороподібній порожнині. Вздовж усієї печери внизу проходила тріщина, завширшки у дві долоні. Інквізитор присів і підніс лампу до щілини. Порожнина тріщини поглинула світло десь внизу у нескінченній безодні, ніби вони розколола собою усю Землю навпіл. Де—не—де з країв в цю безодню методично крапала вода. Вейлор подолав коридор і нарешті побачив перші ознаки людської діяльності - у вилизаній водою тисячі років тому стінці коридору розверзлся неохайна діра із рваними закопченими краями, біля якої валялися брудні ковдри, кайло, розбита лампа, шнури від динаміту та ще різний дрібний мотлох. Інквізитор зігнувся навпіл і проштовхувся у грубо протесану похилу галерею. Попереду світло лампи вихопило дивну картину: з усіх боків галереї стирчало і звисало чудернацьке коріння, чи гігантське павутиння, що перекривало собою прохід, але в якому колосальна сила прорвала діру. Інквізитор наблизився. Покручені металеві стрижні у три пальці завтовшки, розрізані і загорнуті у різні сторони вибухом і ударами кайла та молоту своїми кінцями уходили у товстелезний шар гладенького сірого матеріалу, що як шкіра приліпився до дикої гірської породи. Вейлор обережно просунув в отвір між стрижнями руку з ліхтарем, а тоді голову. Ліворуч і праворуч простягалася тісна арочна галерея, з рівними сірими стінами. На підлозі виднілося трохи мотлоху, брудно—зелені ящики та уламки каміння і заліза. Вдалині, на скільки дозволяло світло, Кассіан помітив на стелі щось подібне до ліхтаря, запиленого і згаслого. Під дірою у стіні галереї попередні відвідувачі цього місця склали імпровізовані сходи. Інквізитор проліз крізь діру в стіні і опинився всередині коридору. Кассіан ступив лише якихось десять кроків праворуч, як прохід перекрили міцні металеві двері, з лівої сторони від яких між тим темнів ще один пролом у стіні та купа гірської породи. Інквізитор підійшов до дверей, щоб роздивитися зображений на них символ чорного кольору на жовтому фоні, що нагадував дуже правильну і симетричну велику квітку, в якої було всього лише три пелюстки. Напис під ним Вейлор не зміг розібрати, зате помітив такий самий символ на одному з розтрощених ящиків з тих, що валялися то тут, то там. Кассіан нахилився над одним із них, припідняв кришку, що трималася на одній петлі, та посвітив у середину. Ящик був наповнений товстими металевими стрижнями з заокругленими кінцями, блідого сірого кольору. На кожному стрижні довжиною у дві долоні було викарбувано напис: “КИНЬ І ТІКАЙ”. Тільки зараз Вейлор звернув увагу, що цими стрижнями був буквально завалений весь коридор - вони були розкидані скрізь горезвісними шукачами алмазів. Інквізитор негайно розвернувся і швидкими кроками повернувся до діри та виліз назад до печер. Він заклав у тріщину над проходом до галереї три динамітні шашки, запалив їх і з усіх ніг кинувся тікати до самого дальнього краю великої зали з тріщиною на дні. Він ледве встиг присісти і затулити вуха руками, як гримнув вибух і печера загула гуркотом розірваного каміння. Вейлор продовжив швидко відступати, підриваючи за собою усі можливі вузькі місця, щілини і тріщини. Останні дві шашки він кинув у лисячу нору вже стоячи посеред скель на поверхні і заховався за кам’яну могилу Шейда. Як тільки все стихло, Вейлор відшукав свої сумки, скинув робу, у якій лазив в печеру, та влаштував їй практично такий самий похорон, як і помічнику шерифа, а потім помився у льодяній воді гірського джерела та вдягнув свій звичайний одяг. Не затримучись довше, Вейлор забрав свої речі і вирушив зворотнім шляхом ущелиною, де, здавалося, все ще линуло важке відлуння останнього вибуху.

13.

Колден і Таркер сиділи мовчки, впершись поглядом у сріблястий значок помічника Шейда, який Інквізитор виклав зі своєї кишені на стіл перед початком розмови.

— Головне - не намагайтеся шукати їхні могили. Нікого і нічого не намагайтеся шукати у Високих Горах. Це вам зрозуміло?

Вейлор як завжди розмовляв спокійним але надзвичайно владним голосом.

— Так, пане Інквізитор. Звичайно, звичайно.

Едвін Таркер поспішив запевнити Вейлора і підвівся, щоб провести Інквізитора до його карети, що вже чекала на вулиці. Фінн все ще розгублено перебував на своєму місці.

— Пане Колден, давайте вийдемо на вулицю.
— Так, так. Звичайно, пане мер.

Біля екіпажу мер та шериф по черзі потисли Кассіану Вейлору руку і той вже збирався сісти всередину, як раптом він помітно напружився і, незважаючи на спробу стриматися, його знудило. Інквізитор тільки встиг відвернутися та нахилитись за велике вкрите металом колесо екіпажу.

— Пане Вейлор!

Мер поспішив було на допомогу, але Інквізитор швидко випростався і утерся темно—коричневою хустинкою.

— Я в порядку, панове. Усе гаразд.

З цими словами Вейлор сів у карету і голосно грюкнув дверцятами. Крізь вузьке віконечко Едвін Таркер встиг побачити, як Інквізитор швидко приклався до маленької срібної пляшечки, що висіла у нього на грудях на тонкому ланцюжку, перш ніж чорний екіпаж, здіймаючи пекельну куряву, назавжди зник з брудних вулиць Коппервейла.

у Рожівці 11.05.2025

Назад