МАЯК
Шипіння, потріскування, завивання, в якому чулися неіснуючі голоси та інші артефакти порожнього ефіру, заповнювали мою свідомість. Крізь опущені повіки я ніби бачив то чорно-білий сніг, як в старому телевізорі, що вийшов з ладу, то якісь позаземні пейзажі, то незнайомі обличчя, що намагалися промовити слово, але не могли відкрити рот, чи то від жаху, чи то від здивування, і тому видавали лише незрозумілі звуки. Я відпустив ручку налаштування, відкрив очі, зняв одним рухом закриті важкі навушники та випростався у кріслі. На деякий час погляд прикипів до передньої панелі радіостанції. Я сидів нерухомо, намагаючись зосередитись - в голові все ще шуміло, але це був шум моря за стінами, яке силувалося обійняти мій прихисток на скелі та затягнути до себе, подалі від берега, у безмежний відкритий простір.
Виразно клацнув вимикач. Я підвівся і вийшов з технічної кімнати на гвинтові сходи, що йшли на цьому поверсі вздовж зовнішньої стіни будівлі правильною спираллю. Мої кроки короткою луною пронеслися по спорожнілій споруді і за кілька миттєвостей від них вже вібрували двометрові прозорі панелі оглядової галереї. Крізь товсте надійне скло можна було розгледіти лише похмуре, хмарне налите свинцем небо, такі ж сірі з білим хвилі, що оскаженіло летіли кудись там, унизу, та яскравий промінь світла головного ліхтаря, який обертався десь високо над головою. Фотонне лезо наскрізь прорізало непривітну імлу і зникало вдалині. Я повільно зробив повне коло, уважно вдивляючись в порожнечу стихії. Дрібні краплі - чи то від хвиль, які розбивалися на мікроскопічний порох у підніжжя маяка, чи то від туману, а може і дощу - непомітно з’являлися нізвідки на скляних панелях і сторчголов зкочувался вниз, не протримавшись і секунди на бездоганно відшліфованій машинами поверхні. Я слідкував за компасом на своєму кишеньковому годиннику, звернувши увагу, що вже половина після полудня. Коли прилад показав північний захід, я на хвильку зупинився, зробив кілька марних спроб побачити берег, що надійно заховався у цьому, здавалося, вічному тумані, і рушив далі прямо до сходового отвору, що чорнів попереду, завершуючи мою прогулянку. Внутрішньою стіною галереї слугував циліндр з дзеркально відполірованої сталі, на якому рясніли рівномірні вертикальні ряди клепок, а ближче до сходів - овальний люк з круглим вентилем-засувкою, як на кораблі. Циліндр займав добрі дві третини діаметру споруди на цій висоті, залишаючи галереї та сходам менше ніж півтора метри ширини. Я прослідував повз двері до головного ліхтаря і пішов униз.
Перша житлова кімната розташовувалася поверхом нижче за технічну. Гвинтові сходи зупинялися тут на кілька метрів, утворюючи невелику площину перед масивними двостворчастими дерев’яними дверима з такими ж масивними ручками з латуні, як в театрі або музеї. Одна половина дверей відчинилася з ледь помітним рипінням і я зробив маленький обережний крок до кімнати. Внутрішня стіна перетворювалася тут з циліндру на восьмикутну призму, а площа перерізу поверху ставала дещо більшою. В глибині кімнати навпроти дверей стояло під маленьким стрільчастим віконечком широке дерев’яне ліжко, охайно застелене темно-зеленою ковдрою, прикрашеною золотистими зображеннями на морську тематику - рози вітрів, кораблі та морські чудовиська. Попід стіною позаду ліжка розміщувалися ряди книжок у шафі, яка своєю формою вписувалася у геометрію кімнати. Такі ж шафки і полички розташовувалися по всіх стінах, вміщуючи у собі різноманітні корисні предмети - атласи, книги, глобус, бінокль, хронометр, ліхтарі і тому подібне. Посеред кожної стіни було таке ж маленьке стрільчасте віконечко, як і над ліжком. Схожі віконечка у зовнішній стіні ледве освітлювали сходи, в ці ж вторинне світло зі сходів взагалі майже не потрапляло, тому кімнату заповнював морок і запах пилу та порожнечі. Всі речі охайно займали свої місця, на столі письмове приладдя стояло на підставках, жодного зайвого папірця, олівця, сигари або кухлика. Повний порядок. Я зітхнув тихо і зробив крок назад на сходи. Половина двері зачинилася зі знайомим майже непомітним рипінням, і я продовжив спускатися далі.
Моя кімната виглядала так само і мала такі ж меблі. Тільки всередині був суцільний безлад. Останніми днями речі залишалися там, де я їх покинув. Навіть посуд з їдальні досі стояв брудною купою на столі. Балансуючи пірамідою з тарілок, кухля, кількох виделок і ложок та намагаючись не впустити крихке начиння на кам’яну підлогу, я обережно вийшов із кімнати і спустився до їдальні. З посудом треба було покінчити якомога швидше, бо попереду чекали рутинні перевірки машин та іншого обладнання.
Крізь отвори у металевому парапеті під ногами мерехтіла водяна піна. З цього приліпленого ззовні до могутньої споруди пташиного гнізда, завдяки спокійнішому, ніж зазвичай, морю, було чудово видно, що маяк стоїть не просто на підводній скелі, а ще й на невисокому прямокутному постаменті з залізобетону, який слугував нам причалом та прогулянковою терасою, коли стихія це дозволяла. Над однією зі сторін тераси на ажурних опорах височіла естакада, що своїми рейками з величезними гумовими коліщатами пірнала з висоти прямісінько у темні хвилі. Увінчувала конструкцію платформа з яскраво-помаранчевим швидкісним рятувальним човном, що теж тулилася до тіла маяку. У блістері кабіни шпорталася фігура, вдягнена у такий самий отруйно-жовтий штормовий костюм, як і мій. Я нетерпляче спостерігав. Ось нарешті, фігура випросталася і простягнула руку з піднятим вгору великим пальцем. Я озирнувся навколо. Невпевнено і повільно моя рука також піднялася у відповідь. Вибух піротехнічних болтів мляво струснув повітря, човен зірвався зі свого місця та полетів по рейках назустріч хвилям. Щойно помаранчовий корпус торкнувся води, заревів потужний водометний двигун і маленьке судно рвонуло на північний захід, обганяючи вітер і гребені морської піни. Солона вода миттєво сходилася за кормою човна, ніби не терплячи будь яких ознак присутності людини у своїх володіннях. За декілька хвилин катер зник у густій імлі.
Охайним неквапливим рухом червоного олівця я позначив двадцять сьомий день у журналі. Радіоефір мовчав, стихія за стінами вирувала, маяк сяяв - день за днем нічого не змінювалося у цій дивній круговерті, і я, як її частина, теж день за днем сумлінно виконував свої обов’язки, наче автомат. Прийшов час післяполуденного огляду. Галерея сьогодні здавалася світлішою, туман став дещо прозорішим, краплини дощу стали дрібнішими і не такими рясними. Очі намарно намагалися побачити в бінокль такий близький і такий недосяжний берег. Руки водили прилад зі сторони в сторону, скануючи поле зору в безнадійних пошуках. Раптом в окулярах промайнула якась велика чорна пляма і тут же загубилася. Я опустив бінокль і не повірив побаченому. Там, на північному заході, виднівся силует судна. На граничній для таких умов відстані, із туману та імли стирчав ніс великого корабля, напевно, круїзного лайнера, на стільки довгого, що корма губилася десь позаду у сірості і зливі. В оптику видимими стали клюзи, ряди темних кружечків - ілюмінаторів, палубні надбудови і башта-труба з темною лінією, яка розрізала її навпіл. Секундній радості прийшло на зміну розчарування - судно виглядало темним і порожнім. Могутній корпус не рухався серед хвиль. Корабель, вочевидь, сидів на мілині на тому ж самому пасмі підводних скель, на яких побудований маяк, тільки на декілька миль ближче до берега. І все одно я не міг відвести очей від цього мертвого гіганта. За стільки монотонних самотніх днів навіть така знахідка приносила неприродню радість. Я не витримав і голосно засміявся. Сміх луною покотився галереєю, заглушивши навіть гуркіт хвиль під ногами.
Несподіване відкриття принесло хаос у мій розпорядок. Нав’язливе бажання спостерігати за невідомим кораблем переслідувало мене кожну вільну і не дуже хвилину. Ввчечері, покінчивши з обслуговуванням машин, я відшукав у сховищі пляшку червоного вина, взяв бокал, бінокль на штативі, накинув теплішу куртку і знов піднявся у галерею. Було вже пізно, але силует судна все ще виднівся на тлі неспокійного моря. Цікаво було бачити, як величний промінь маяка, пробиваючи темряву мов криголам, проносився над кораблем, не торкаючись навіть верхівки труби. Лайнер зник з поля зору раніше, ніж закінчилося вино, втопившись у ранніх сутінках. Дещо розчарований, я повернувся до своєї кімнати і заходився перевертати книжки у пошуках настанови до головного ліхтаря.
Зв’язок з катером зник за якихось сорок п’ять хвилин після відплиття. Я був приголомшений. Непереборне і гнітюче відчуття самотності тисячетонним айсбергом намагалося розчавити залишки логічного мислення, примушуючи мозок генерувати моторошні і безглузді сценарії того, що було, і що ще буде. Я пручався і старався зосередитись на роботі, знову і знову повертаючись до радіостанції. В кінці дня у календарі мого журналу з’явилася перша дата, обведена червоним олівцем.
Кілька днів поспіль думки про судно на мілині не йшли з голови, мозок постійно вигадував і спростовував різні гіпотези і здогадки, а між тим, інформації не додавалося. Силует лайнера ставав звичною частиною пейзажу, такою ж сірою, непривітною і позбавленою життя та сенсу, як і все інше навколо. Тим не менш, регулярні спостереження за кораблем все одно доставляли мені якесь дивне задоволення.
На одинадцяту добу від появи корабля на горизонті я знову сидів надвечір на підлозі галереї і розглядав остов цього сталевого гіганту крізь напівпрозору вічну, як сам океан, завісу. Частини корабля повільно рухалися в окулярах біноклю, зверху вниз, зліва направо, знову і знову. Труби, надбудови, клюзи… Раптом, серед темних крапок каютних ілюмінаторів спалахнув вогник. Здається, пройшло кілька хвилин. Я закляк, боячись поворухнутись, щоб не втратити раптом це слабеньке світло з поля зору. А тоді підскочив і як навіжений полетів прожогом по сходах до кімнати, відшукав великий сигнальний ліхтар, і примчав назад. Обрис судна знову потемнів, іскра надії зникла. Застучав ключ і в бік корабля полетіли запити і сигнали, що я автоматично почав відбивати морзянкою. Лайнер не відповідав. Я повторював знову і знову. Корабель вже повністю зник в темряві, коли вогник спалахнув знову, увімкнувся і вимкнувся кілька разів. А тоді ще, і ще. Аж ось знову перестав. Цього вечора більше ніщо не порушило царство ночі, окрім могутнього променя маяка, який байдуже продовжував свою роботу.
Вже третій вечір лайнер відповідав на мої сигнали блиманням ілюмінатора. Ця маленька зірка зігрівала душу і водночас бентежила розум, не даючи спокійно спати вночі. Марно я намагався докричатися до корабля у радіоефірі. Там панував білий шум, як і на початку всього цього божевілля. На четвертий вечір вогник зустрів блиманням, а тоді неочікувано передав нестерпно повільними точками і тире: “Ми самі”.
Глупої ночі, замість того, щоб відсипатися, я лежав на канапі у своїй кімнаті з келихом вина в одній руці і зошитом в іншій, і перечитував записану мною історію повідомлень, переданих з корабля нерозбірливою морзянкою. В написане важко було повірити, важко осягнути, що і чому сталося. На борту корабля знаходилася жінка і її син, якому було дванадцять років. Свої імена вони не встигли повідомити. Вони переписували тексти азбукою Морзе по книзі, знайденій в бібліотеці лайнера і намагалися передавати чи не єдиним працюючим на борту ліхтарем вмикаючи і вимикаючи його.
Одного разу вони прокинулися на кораблі абсолютно самі, приблизно в той самий день, коли ми втратили зв’язок із берегом. Всі рятувальні човни зникли. На лайнері ще працювало якесь обладнання, залишилися всі запаси води, їжі і палива, але він дрейфував без керування і без зв’язку, аж поки не сів на мілину неподалік від маяка.
По моїй щоці скотилася гаряча сльоза. Я кілька тижнів марно ламав голову, як мені потрапити до них - єдиних живих істот у Всесвіті, з якими я спілкувався за останній місяць, або навпаки - як їм переміститися сюди. Без адекватних плавзасобів всі ідеї здавалися самогубством. Аж ось тепер корабель зник. Я просто піднявся у черговий раз до галереї і не побачив знайомих обрисів лайнера. Я шукав його скрізь у бінокль, поки було видно хоч щось, та дарма. Судно розчинилося в морі так само швидко і загадково, як і з’явилося.
Дні спостережень не принесли успіху. Речі валилися з рук, обладнання виходило з ладу і я не встигав його лагодити, графіки втратили сенс. Перебуваючи в глибокому розпачі, я просто виживав у цій кам’яній тюрмі посеред неспокійного моря. За декілька тижнів помітно зменшилися запаси їжі. Ефір мовчав.
Навпроти сьогоднішньої дати у журналі стояла позначка: “Інвентаризація. Медичні засоби”. За весь цей час я витратив хіба що кілька таблеток від головного болю, але все одно спустився до сховища, відчинив білу металеву шафу з червоним хрестом на кожній стулці і розпочав перевірку вмісту відповідно до друкованого переліку, який я приніс із собою. У вщерть заповненій шафі не було місця щоб переставляти медикаменти, тому я підсунув ближче невеликий столик на колесах, що теж перебував у сховищі.
Хоч я й намагався бути обережним, перекладаючи всі ці упаковки, бляшанки і пляшечки, та все одно, врешті решт, зачепив якусь скляну ємність з пігулками і дивом упіймав її, коли вона вже летіла з полиці на підлогу. Не глянувши на етикетку, я поставив пляшешчку на вільне місце на столику і продовжив витягти вміст шафи.
Через годину перекладання, читання назв, розкладання речей по коробочках і поличках, я, нарешті, закінчив свою працю і вже збирався поставити на місце столик, як виявив, що на ньому все ще стоїть та сама склянка - утікач. Шафа вже була зачинена, тож я на секунду замислився, тримаючи пляшечку у руках. Напис на етикетці вказував, що це - снодійне. Машинально поклавши склянку у кишеню, я повернув на місце стіл, вийшов зі сховища, зачинив його на ключ і піднявся сходами нагору.
Цієї ночі я не міг заснути, як і попередні. Шторм, зв’язок, катер, корабель, люди - в голові лютував ураган слабко пов’язаних беззмістовних думок. Я згадав про сьогоднішній випадковий трофей, піднявся з ліжка і підійшов до столу. Лампа на столі горіла, освітлюючи безлад з канцелярських та столових предметів. Дещо осторонь у напівтемряві стояла склянка зі снодійним. Відкрити її одразу не вийшло, тож я розчистив місце на столі, сів у крісло і заходився витягати ножем наглухо застряглий корок. Несподівано він піддався, і вміст висипався на стіл сніжинками дрібних пігулок. Я сидів мовчки, почервонівши від злості. Люто хотілося розбити склянку, скинути лампу і змести все на підлогу, але поступово я заспокоївся і помітив у кутку столу відкорковану пляшку вина і гранчак. Приємного кольору червона рідина мерехтіла у тьмяному світлі, коли стакан неспішно наповнювався. Я зробив обережний ковток, взяв зі столу одну з пігулок, поклав собі на язик і зробив ще один ковток вина. А трохи згодом взяв ще одну пігулку. А тоді - ще одну, і ще.
Очі засліпило яскраве жовте сяйво. Неначе у мареві, наді мною схилилася ефемерна червона фігура. Друга ефемерна фігура - жовта - стояла дещо осторонь і жваво розмахувала руками. Повільно поверталася чіткість зображення, ніби хтось наводив бінокль. Фрази, які намагався прокричати крізь білий шум знайомий голос, почали набувати сенсу.
– Якого біса ти хотів зробити?! Що з тобою таке?! Мене три дні не було… Три дні! – жовта фігура наблизилася.
Я знесилено намагався щось відповісти, але мене, вочевидь, не слухали. Люди ладнали ноші поруч на підлозі. На якусь хвильку я відчув приплив енергії і чітко промовив:
– Я тобі ніколи не розповідав, що у мене є син? Я мушу його знайти.
Людина в жовтому мовчки махнула рукою.
– Раз, два, три! – мене переклали на ноші і понесли вниз гвинтовими сходами.
Над спокійним, як ніколи, морем нестерпно сяяло холодне вранішнє сонце.
08/01/2023