Рій (сценарій до короткометражного фільму)
Пролог. Оаза
Громіздкий чорний всюдихід летів прямою, як промінь, дорогою, що пролягла посеред червоної порожньої пустелі. Шлях поступово спускався донизу на дно тарілкоподібної гігантської долини і чорною голкою утикався у велике місто, яке розляглося десь там, за багато миль попереду. Центральними силуетами серед решти подібних між собою споруд стирчали дві величезні конічні башти з блискучого матеріалу, з верхівок яких спроквола виливався в небесну блакить жовтуватий димок. Від безвітря він накопичувався над містом, утворюючи ніби озеро, що повисло над місцевістю, і за розмірами не поступалося самій оазі цивілізації.
Болотні шини сердито завивали на рівній як дзеркало поверхні порожньої шестисмугової магістралі. Позаду машини ледь помітно бринів у повітрі слід всюдисущого дрібного червоного пилу. Диспропорційно до агресивного вигляду транспортного засобу огидно пронизливо пищали двигуни, обертаючи масивні незвиклі до тармаку колеса.
Наносекундний спалах стер весь пустельний пейзаж, перетворивши його на чистий аркуш білого паперу, на якому трохи згодом почали проявлятися зображення, як на фотопластинці. Всюдихід нерухомо стояв на дорозі, розвернувшись впоперек і займаючи майже три смуги. Місто із жовтим повітряним озером десь зникло, і на його місці формувалася колосального масштабу червоно-жовта черв’якоподібна хмара. Від хмари відділилося таке ж брудно-червоне кільце і як цунамі понеслося, розширюючись, на всі боки. Земля здригнулася і нерухому машину накрило круговертю пилу і дрібного каміння. Хвиля хаосу пронеслася неймовірно швидко, лишивши по собі притрушену товстим шаром червоного піску дорогу, засмічену шматками породи різного розміру. Всюдихід знову виявився розгорнутим в той же бік, куди вказував шлях.
На мить запала неймовірна тиша, а тоді з неба полився град уламків бетону, шматків скла і заліза, якихось інших незрозумілих понівечених предметів. Прямо на капот машини впало щось схоже на велику циліндричну обвуглену боксерську грушу з прив’язаними до неї двома шматками канату. Предмет скотився на дорогу, залишивши по собі чималу вм’ятину, і зупинився на землі, безпорадно розкинувши в сторони руки-канати, які ще помітно тліли.
Невідомо звідки над дорогою з’явився розфарбований у червоне і біле дрон. Він ліниво кружляв над машиною, виблискуючи синіми маячками, час від часу зависаючи на місці нерухомо. Раптом апарат рвучко пірнув донизу і опинився впритул до всюдиходу. За розмірами робот не набагато поступався машині. Він випустив лапи-опори, опустився на спотворене вибуховою хвилею дорожнє покриття і став діловито вирізати двері всюдиходу своїм інструментом. Іскри і бризки розпеченого металу святковим феєрверком розліталися на десятки метрів, падали, залишаючи в повітрі шлейфи блакитного диму і сичали, плавлячи розкидані поруч уламки. Навкруги швидко темнішало. За мить дрон увімкнув своє зовнішнє освітлення і продовжив поратися біля машини.
Потроху здіймався вітер, несучи з долини ядучий сморід.
Дія перша. Сховище
Сигнал тривоги пролунав з усіх наявних джерел гучно і невблаганно. Конрад негайно підвівся зі свого робочого місця, підійшов до сейфу, відімкнув його, притуливши палець до сканера і витяг невеликий прямокутний пристрій, тонкі грані якого пульсували м’яким приємним червоним світлом. Чоловік поклав пристрій в кишеню піджака і швидко але впевнено вийшов у коридор до ліфту. Навколо так само впевнено і запрограмовано рухалися і інші. Дочекавшись своєї черги, Конрад спустився у паркінг і відшукав свій автомобіль. Він сів за кермо, пристібнувся і поклав руки на коліна. З кишені щось тихо пискнуло і машина рушила, керована своїм автопілотом. За півтори години Конрад прибув до міського парку. На парковці було порожньо, ворота до лісу зачинені. Поруч з воротами у невеличкій будівлі не світилося, але чоловік вийшов з машини і попрямував до непримітних металевих дверей на бічній стіні сірої споруди. Двері відчинилися, пропустивши Конрада у кімнату розміром з шафу, на стіні якої прямо посередині розташовувалися шість круглих кнопок без написів. Одна з них підсвічувалася тривожним червоним сяйвом. Як тільки Конрад зачинив за собою двері, у кишені його піджаку знову щось пискнуло, підлога помітно затремтіла і незабаром протилежна стіна кімнати відчинилася, випускаючи людину у просторий яскраво освітлений зал під овальним кремово-білим склепінням.
Про те, що тривога не була хибною або навчальною свідчив відчайдушний хаос, який панував навкруги. У залі було повно людей різної статі, віку і кольору шкіри. Поодиноко стояли попід стінами озброєні охоронці у броньованих захисних скафандрах. Вздовж всієї зали тягнулися ряди лавок і шафок для речей, як у роздягальні спортивного залу. Тут і там на лавках і на підлозі валялися купи одягу, сновигали напіводягнені люди, гупали дверцята, хтось голосно сварився, намагаючись запхати свої речі у шафку, когось виводила в невідомому напрямку охорона. Де-не-де серед розкиданого мотлоху впадали в око абсолютно однакові за фасоном зелені кеди. Ліворуч біля кожного з трьох порталів з розсувними скляними дверима скупчилася юрба оголених людей. Незважаючи на огороджувальні стрічки і марні зусилля охоронців, у черзі панував безлад: люди відштовхували один одного, намагалися пролізти вперед, нервували і лаялися. Конрад, не гаючи часу, рушив до порталів, на ходу скидаючи весь одяг і лишаючи його просто на підлозі. В останню чергу він зняв годинник і пожбурив його до якоїсь відчиненої шафки, повз яку саме проходив. Врешті-решт, в нього залишився тількиі прилад з кишені його піджаку в руці. Ближче до порталу пристрій знову пропищав і колір світла змінився на зелений. Від групи броньованих охоронців відділився один, попрямував до Конрада, мовчки взяв чоловіка під руку і повів до порталу повз метушливу юрбу. Охоронець забрав прилад і вказав рукою на скляні двері. Конрад зробив крок уперед і вхід відчинився, пропускаючи його в круглу кімнату, залиту м’яким зеленуватим сяйвом, що лилося з-під карнизу на стелі. На білих гладеньких стінах рівномірно розташовувалися якісь отвори, камери та датчики. Слідом за скляними дверима зсередини зачинилися ще одні, непрозорі. Почулося тихе ледь розбірливе шипіння і світло почало потроху згасати. Конрад відчув якусь слабкість, присів на м’яке покриття підлоги і перш ніж кімната остаточно занурилася в темряву встиг побачити, як все навколо затремтіло у дикому мареві, закрутилося і розплилося у абстрактні фігури, наче утворені розлитою рідкою фарбою на стінах. Деякий час чоловік ще чув шипіння з усіх боків, яке набирало гучність, а тоді остаточно втратив свідомість.
Дія друга. Марта
– Нам би десь перечекати. Мені не подобається он та чорна хмара на горизонті, - Вірна вдивлялася уперед крізь брудне вкрите пилюкою лобове скло, закриваючись рукою від полуденного сонця.
Водій мовчки похитав головою. Дівчина мала рацію. Дорога була складна і, хоч заряду ще було достатньо, їх власні сили вичерпувалися. Трійця товаришів по нещастю була в дорозі вже другу добу, практично не зупиняючись. Чоловік прибрав одну руку з керма і простягнув до пасажира на задньому сидінні:
– Вір, передай, будь ласка, воду.
Хлопець у чорній шкіряній куртці, схоже, дрімав, розвалившись на широкому задньому кріслі машини, як на ліжку.
– Гей, розбуди його! - цього разу водій звертався до дівчини.
– Та нехай хоч хтось виспиться, - Вірна витягла з пластикового пакету під ногами пляшку з мутнуватою рідиною, відкрутила кришку і подала чоловікові за кермом.
Той зробив пару ковтків і подякував. Розмова і шарудіння пакету все ж змусили хлопця прокинутися:
– Хотебор, що там? Далеко ще?
– Ти як дитина мала. Звідки я знаю. Шукаємо щось, щоб заховатись ненадовго. Може, поглянеш у навігатор? - водій продовжував уважно стежити за дорогою, об’їжджаючи ями.
Вір і Вірна дійсно були схожі один на одного - обидва з чорним волоссям і зеленими очима, риси обличчя подібні. Проте характери були напрочуд різні - тому Хотебор інколи сумнівався, чи вони дійсно брат і сестра, як стверджувалося. Водій мовчки посміхнувся.
– Усе геть мертве, - Вір марно порпався у схожому на книгу приладі, - За старою мапою десь далі і праворуч має бути якась халупа.
На загальний подив, з чергового пагорба подорожуючим відкрився краєвид з невеликою спорудою дещо подалі на праву сторону від основної дороги. Від траси до хатинки вела добре помітна колія, наїжджена по бідній пустельній землі. Діставшись до повороту, Хотебор не роздумуючи крутнув кермо і їхній широкий чорний автомобіль помчав до невідомої хатини, здіймаючи позаду себе червоні хмари.
Машина зупинилася за пару сотень метрів від будівлі, яка скидалася на колишнє придорожнє кафе. Обшита деревом одноповерхова споруда під двоскатним дахом, вкритим коричневою від іржі бляхою, де-не-де заплямованою жовтувато-зеленими острівцями лишайнику, мала спереду дерев’яну терасу на всю ширину фасаду, на яку піднімалися невисокі теж дерев’яні сходи. Ребристі коричневі двостворчаті віконниці прикривали малесенькі вікна, що монотонно вишикувалися на зношеній негодою та шкідниками нефарбованій стіні. З-за будівлі виглядав капот величезного чорного позашляховика, припорошений червоним пилом.
Деякий час компанія мовчки спостерігала за будинком. Врешті, машина під’їхала до тераси майже впритул, брат з сестрою хутко вистрибнули з салону і опинилися біля дверей. Хотебор залишився за кермом увімкненого авто. Вірна рішуче взялася за масивне металеве кільце на дверях, вставлене в ніздрі позеленілої голови дракону, і голосно постукала. Хвилину вони стояли мовчки, прислухаючись до підвивання вітру десь під стріхою. Дівчина спробувала відкрити двері, але вони були зачинені. Тоді вона постукала ще раз. Нарешті, за стіною почулося якесь шарудіння і обережні кроки. Задзвеніла засувка і двері обережно відчинилися. Подорожніх зустрічала надзвичайно низького зросту худорлява жінка із коротким кучерявим сивим волоссям. Її на перший погляд лагідне зморшкувате обличчя закривали величезні і товсті сильно тоновані жовтим окуляри. Тим не менш, в руках вона досить впевнено тримала обріз двоствольної мисливської рушниці.
– Доброго вечора, пані! - в один голос промовили брат з сестрою, дещо здивовано.
– Чим я можу допомогти вам? - запитала жінка приємним співучим голосом, - Ох, і вибачте за це, - вона багатозначно поглянула на зброю, - Ви ж розумієте, які зараз часи.
– Так, пані. Ми шукаємо притулку на ніч. Чи могли б ми зупинилися у вас? В нас є чим відшкодувати наше перебування, - Вірна намагалася говорити ввічливо, але впевнено, тим не менш, голос її тремтів.
– Називайте мене Мартою. Цей чоловік теж з вами? - господиня хитнула головою у бік Хотебора, який все ще сидів у машині.
– Так. Від нас не буде багато клопоту, нам би тільки…
– Добре, добре, заходьте, - Марта розчахнула широкі важкі двері, запрошуючи подорожніх в будинок, - Зараз не личить нехтувати гостями.
Дівчина негайно пройшла всередину за господинею. Вір озирнувся на Хотебора, тупцяючи на місці. Той махнув йому рукою і блискавично припаркував їх засипаний пилюкою седан з іншого боку будівлі біля чималенького всюдиходу, а тоді поспішив у будинок і рвучко закрив за собою двері, змусивши металеве кільце хитатися зі скреготом так, наче дракон хропів уві сні.
В хатинці було охайно і затишно, але через зачинені віконниці панувала напівтемрява. У різких сонячних променях, які пробивалися крізь щілини, танцювала круговерть пилу. Зсередини приміщення дійсно нагадувало кафе із потертою чорною лакованою барною стійкою, над якою горіла тьмяна електрична лампа. Більшість меблів була складена у піраміди попід стіною. Лише біля стійки стояв маленький столик з трьома стільцями, такий же потертий, чорний і лакований. Замість скатертини на столі лежали декілька темно-зелених товстих серветок.
Хотебор зайшов до кімнати і привітався. А тоді занепокоєно вказав на жевріючу лампочку:
– У вас тут є електрика, пані?
– Як я вже казала молоді, називайте мене Мартою. Не хвилюйтесь… пане?
– Хотебор.
– Пане Хотебор. У підвалі працює автономне джерело. Воно вже своє майже віджило, як і я, хе хе, але ще годиться, щоб качати воду, на лампи у кімнатах і ще деякі дрібнички. Я вимикаю його під час пилових бурь. Та ви, певно, зголодніли з дороги? Я приготую вам яєчню з беконом. А каву доведеться почекати, - Марта зайшла за стійку, підкачала насосом резервуар з горючою рідиною і запалила примус.
Подорожні всілися за столик, роздивляючись кімнату. На вигорілих шпалерах із рослинним орнаментом приємного світло-синього кольору де-не-де висіли маленькі старі фотографії. А посередині висів величезний - від підлоги до стелі - плакат з жінкою у чудовому червоному платті, що танцювала на освітленій численними прожекторами сцені зі своїм високим красивим партнером у блискучому чорному костюмі. Під їх зображенням на плакаті рясніли написи якоюсь незнайомою мовою.
– Розкажіть нарешті щось про себе, - попросила господиня, продовжуючи поратись біля примуса.
– Мене звати Вірна. Це - мій брат Вір. Хотебор - наш… Знайомий, - дівчина розгубилася на хвильку, але негайно продовжила: - Ми подорожуємо з Кадана на південь.
– Ах, Кадан, - проспівала Марта, - Велике квітуче місто було. Бідні, бідні люди, - вона скрушно захитала головою, сиві кучері захвилювалися, як море, - Як ви встигли врятуватися?
– Ми вчасно поїхали - Вірна продовжувала розповідь від імені всієї компанії.
Але розмова раптово вщухла. Перервав тишу Хотебор:
– Гарна машина у вас там, за будинком.
– Це другий автомобіль моєї кузини з Темеліна. Запасний, так би мовити. Вона часто навідується, привозить необхідне. Лишила ось, про всяк випадок - для мене. Але я не знаю, чи впораюся з цим монстром, навіть, якщо доведеться… Так, яєчня готова, - жінка спритно розкладала порції на величезні білосніжні тарілки, - Тепер можна і каву поставити.
За декілька хвилин усі вже сиділи під тліючою лампочкою за столом, вечеряли і продовжували розмови. Раптом Марта зойкнула, підскочила з-за столу і підбігла прямісінько до вікна, заглядаючи у щілину віконниць:
– Я ж геть забула: певно, буде буря!
В ту ж мить за стіною з іншої сторони будівлі почулося приглушене виття двигуна. Хотебор підскочив до іншого вікна:
– Інженерні дрони! Якого біса їм тут треба?
Щось рухалося навколо споруди. Додалося ще одне джерело шуму, а тоді - ще. Господиня твердим кроком попрямувала кудись вглиб будинку. Світло згасло і Марта повернулася до кімнати, підсвіченої лиш вузенькими шпаринками віконниць, крізь які час від часу проривалися сині спалахи. В руках жінка тримала якусь товсту чорну ковдру. З вулиці потягнуло паленим пластиком і в повітрі з’явився ледь помітний сіруватий димок.
– Хутчіш, ховайтеся під стіл. Вони шукають… Не таких, як всі. Не таких, як вони, - Марта багатозначно хитнула головою в бік плакату з елегантною танцівницею.
Подорожні швидко виконали наказ господині і вона накрила стіл зверху принесеною ковдрою, яка чорним оксамитом спадала до самої підлоги, не залишаючи і щілини. Столик зарипів від неочікувано важкої скатертини, що переливалася холодним металевим блиском.
– Намагайтеся менше дихати, - додала жінка.
– А як же ви? - здивовано поцікавилася Вірна. Голос пролунав з-під столу, як з колодязя.
– Не переживайте, я впораюся, - впевнено і з посмішкою відповіла Марта, - Сидіть там тихо.
Дія третя. Троє
Зір повільно повертався після тривалого сну. Із білих, синіх, жовтих та зелених хвиль поступово виринали пласкі квадратні світильники на зеленуватій рівній стелі. Чоловік лежав горілиць і глибоко дихав. Коли він остаточно прийшов до тями, то обережно спробував сісти. Навколо у кімнаті, одноманітно пофарбованій у світло-зелений колір, панував безлад: на підлозі валялося хаотично розкидане медичне приладдя, одяг, якісь ємності і трубки. Білі жалюзі щільно закривали єдине вікно в кімнаті, але лампи на стелі яскраво освітлювали приміщення теплим сяйвом. Чоловік сидів на високо піднятому лікарняному ліжку на коліщатах, застеленому синім простирадлом. Ліворуч від ліжка стояла тумбочка, повернута кутом до стіни. Ще одна така ж сама лежала на боку посеред кімнати. Під протилежною стіною, впираючись одним кутом в неї, було ще одне таке ж ліжко, на якому лежав ще хтось, зітхаючи і тремтячи. Раптом, особа рвучко піднялася і також сіла на ліжку. Це була молода дівчина з довгим чорним волоссям і зеленими очима. Її естетичне оголене тіло спортивної статури помітно виблискувало у штучному світлі. Дивлячись на неї дещо розгублено, чоловік зрозумів, що на ньому також нема ані нитки. Якийсь час вони мовчки дивилися один одному в очі.
– Як тебе звуть? - дівчина перша спромоглася вимовити слово.
– Не пам’ятаю, - чесно зізнався чоловік, продовжуючи сидіти, як скам’янілий.
– А що перше в голову приходить? - дівчина роздивилася на всі боки, простягнула руку і висмикнула з-під якогось перевернутого приладу медично-зеленого кольору простирадло.
– Хотебор.
– Що це?
– Здається, місто, де я народився. А як тебе називати?
– Вірна, - дівчина завернулася у знайдений шматок тканини, зістрибнула з ліжка і обережно ступаючи визирнула в коридор.
– Вірна? Це як fidelis? - чоловік нишпорив по кімнаті у пошуках якоїсь одежі, але намарно.
– Так, мабуть, так, - Вірна зникла в коридорі і через деякий час покликала до себе.
Хотебор пробрався крізь безладно захаращений мотлохом коридор. У сусідній кімнаті, схоже, була якась роздягальня, тож вони з дівчиною заходилися порпатися в речах, підбираючи собі щось. Кінець кінцем, Вірна виявилася вдягненою у вузькі темно-сині джинси, сірий, дещо завеликий на неї светр і чудову чорну спортивну куртку з помаранчевими вставками зі щільного синтетичного матеріалу. Хотебору підійшли класичні сірі брюки з широким ременем, оливкова кофта - “водолазка” і практичний теплий коричневий піджак, у внутрішньому кармані якого знайшовся пульт від машини. На ногах у обох опинилися однакового фасону зелені кеди, яких навкруги було чомусь вдосталь.
– Нам треба тікати звідси якнайшвидше. Я не знаю чому, але я знаю напевне, - Хотебор ще по інерції зазирав у шафки і ящики у пошуках чогось корисного. – Стривай, - дівчина зупинилася на хвильку, - Я тут була не сама.
– З цими словами вона вибігла в коридор і стала зазирати в усі кабінети на поверсі. Хотебор покинув зайві речі і рушив за нею.
– Всі інші кімнати не дуже відрізнялися одна від одної, розорені і безлюдні. Врешті, в одній з них на ідентичному ліжку на коліщатах вони знайшли молодого хлопця. Він був, вочевидь, молодшим за Вірну, ледь років двадцяти, але неймовірно схожий на неї. Коли їм вдалося привести його до тями, перш ніж він встиг щось сказати, Вірна проголосила:
– Знайомся, це - мій брат Вір, - і потягла бідолашного хлопця до роздягальні.
Через деякий час компанія вже пробивала собі шлях по сходах крізь уламки шаф і покинуті візочки вниз до паркінгу. Вір був екіпірований у широкі блакитні джинси, якусь потерту футболку і шикарну шкіряну куртку. Хлопець категорично відмовився взувати попсові зелені кеди, якимось дивом відшукав собі коричневі гірські черевики і стверджував, що вони йому до міри. Кожен з них тримав у руках упаковку питної води, а з кишень стирчали знайдені там і тут снеки.
Коли вони нарешті спустилися до забитого автомобілями підземного паркінгу споруди, Хотебор поставив на підлогу ящик з водою, витяг з кишені пульт, підняв його над головою і натиснув кнопку. За спалахами світла компанія відшукала відповідну машину. Нею виявився просторий новенький чорний седан, дизайн якого можна було назвати класичним. Хотебор лише знизав плечима і застрибнув за кермо. Вірна всілася на переднє пасажирське сидіння, а її брату не лишалося нічого, як залізти на задній диван, завантаживши попередньо всі пластикові пляшки, які вони притягли із собою.
– Ти пам’ятаєш, як керувати цією штукою? - поцікавився Вір, не приховуючи занепокоєння.
– Зараз дізнаємося, - Хотебор посміхнувся, перемкнув автомобіль на ручне керування і натиснув на педаль.
Завищали двигуни і транспортний засіб жваво рвонув між рядами машин у паркінгу. За декілька хвилин вони вже летіли спорожнілим безлюдним містом. На диво, вулиці були геть вільні і чисті.
– Куди нам? - запитала Вірна, коли вони виїхали за межі міста назустріч пустелі абсолютно марсіанського вигляду.
– На південь, - впевнено промовив Хотебор і додав швидкості.
Дія четверта. Рій
Два біло-червоні апарата кружляли навколо дерев’яного будиночку, розганяючи струмені гарячого повітря та окурюючи довкілля густим їдким димом. Темна хмара, що висіла на горизонті, надзвичайно швидко наближалася. За якусь мить до хатинки примчала чорна хвиля з дрібних металевих частинок, які безладно носилися в повітрі з низьким вібруючим дзижчанням. Вони дзвеніли по покрівлі, грюкали у віконниці, літали навколо тераси, тримаючись на відстані від дронів, що диміли як старовинні локомотиви. Хмара шукала шпарини і потроху просочувалася в приміщення.
Хотебор і Вірна з братом сиділи тихо під столом накриті важкою чорною ковдрою, коли будинок затрусило так, наче налетів торнадо, і повітря заповнилося гулом, на половину механічним, на половину схожим на дзижчання великих жуків.
Задзвеніло кухонне начиння, розбилася лампа, аж ось і по скатертині як град застукотіли металеві пластівці.
Божевілля тривало вже півгодини. Дихати ставало дедалі важче. Люди трималися за руки у темряві і боролися з панічним бажанням вистрибнути назовні і чимдуж тікати. Вір відчутно тремтів від жаху, а Вірна все міцніше стискала зап’ястя Хотебора. Крізь монотонне гудіння десь далеко пролунав постріл, від якого всі троє враз здригнулися. За кілька хвилин дзижчання і стукотіння почало стихати, аж поки в кімнаті не настала повна зловісна тиша. Хотебор прошепотів:
– Пора, - обережно підняв край скатертини, визираючи з-під столу, а тоді повільно підвівся і пішов до вікна.
Під зеленими кедами захрумтіли друзки скла і посуду. Крізь віконниці знову просвічувало вечірнє сонце, чорна хмара і дрони, здавалося, розчинилися в повітрі. Марти ніде не було видно. Вірна загукала господиню і, не дочекавшись відповіді, пішла коридором вглиб будинку. Вір ще приходив до тями, тримаючись за барну стійку, коли пролунав крик Вірни, вже з вулиці:
– Сюди негайно!
Хлопці в ту ж мить вискочили крізь вхідні двері на двір, Хотебор при цьому встиг вхопити з підлоги відламану від стільця ніжку. Голос чувся з-за будинку, звідти, де стояли машини, але там нікого не було.
– Та сюди ж! - знову закричала Вірна.
Вір та Хотебор побігли далі довкола споруди.
Марта лежала на землі біля задніх дверей свого будинку, розкинувши руки, і тихенько стогнала. Поруч із її закривавленою лівою ногою валялася у піску рушниця. Вірна схилилася біля господині навколішки і двома руками затискала рану. В кількох метрах від них в піску обличчям донизу розпласталася посеред широкої червоної плями фігура ще якоїсь людини, одягненої в незрозуміле дрантя коричневого кольору. Права рука все ще стискала довжелезне закривавлене мачете. Хотебор підскочив до тіла, вибив зброю ногою та перевернув його, негайно замахнувшись ніжкою від стільця. Але нападник - чоловік з брудним обличчям, довгим чорним волоссям і неохайною бородою - був, вочевидь, мертвий.
– Хутчіш, треба занести Марту в дім, - командувала впевнено Вірна.
Хлопці обережно підняли господиню і пішли всередину. В інших кімнатах теж валялися побиті дрібні речі, але загалом будинок та меблі вціліли. Марта підказувала куди йти і де взяти необхідні для обробки поранення речі. Коли Марту вдалося покласти на ліжко у її кімнаті, Вір стрімко побіг до комори по ящик з бинтами і медикаментами. Коли хлопець повернувся і Вірна зайнялася перев’язкою, Хотебор знову вийшов надвір і підібрав рушницю.
На щастя, Марта почувала себе непогано. Ніч, яка накрила будинок майже негайно після того, як Вірна закінчила надавати допомогу, пройшла спокійно. Хотебор зміг відновити освітлення. Вони прибрали трохи на кухні, приготували щось поїсти. Марта хвилювалася, що гостям доводиться самим готувати вечерю в її будинку, а Вірна заспокоювала жінку і примушувала лишатися в ліжку. Кінець кінцем, всі заснули, втомлені від надзвичайних подій.
Дія п’ята. Втеча
– Що це була за істота, вам не відомо? - Хотебор сидів у кімнаті Марти на старій коричневій валізі і сьорбав каву з дивом вцілілого у барі горнятка.
Вірна саме принесла господині обід на таці.
– Я чула про різних негідників, що живуть у пустелі, але не думала, що вони можуть дістатись сюди. Тим більше - пішки, - Марта відповіла здивовано, а потім подякувала дівчині за турботу.
Вірна дещо зніяковіла, але раптом запитала:
– А де, ви казали, живе ваша кузина?
– В Темеліні. Це годинах в семи звідси, якщо їхати машиною.
– На південь? - втрутився Хотебор.
– Так, дійсно, на південь, - підтвердила Марта.
Гості перезирнулися. А господиня продовжила:
– Що ви зробили з тим… Негідником, який напав на мене?
– Це ви зробили, - засміявся Хотебор, - А я тільки поховав його подалі звідси.
Жінка розгублено замовкла. Тоді Вірна продовжила:
– Нам треба їхати в Темелін. Ви дуже сильна, але вам потрібен догляд.
Хотебор ствердно хитав головою, допиваючи каву:
– Ми можемо поїхати на вашому позашляховику. В нього великий заряд і вдосталь місця для нас всіх і всього необхідного в дорозі.
– Це машина моєї кузини… Так, звісно, - Марта замислилася.
– Я розумію, вам треба подумати. Але Вірна має рацію. Обідайте, ми не будемо вас більше турбувати, - Хотебор вийшов з кімнати і дівчина прослідувала за ним.
– Ти права, нам слід забиратися звідси якнайшвидше, - тихенько кинув через плече чоловік, коли вони йшли по коридору, - Я бачив сліди від транспорту там, в пустелі.
Вірна тільки похитала головою:
– Треба сказати брату, хай збирається. Мусимо якось обладнати місце для Марти в салоні.
– Займіться цим. Я зберу деякі інструменти, - з цими словами Хотебор вийшов на вулицю через задні двері і направився до машин.
Епілог. Срібло
Рано вранці, як тільки сонце показалося з-за обрію, компанія вже збиралася в дорогу. Подорожуючі зручно розташувалися у салоні семимісного всюдиходу. Марту при цьому вмостили на задньому сидінні напівлежачи, як на ліжку, розклавши навколо неї подушки. Віру ж довелося зайняти останній ряд не зовсім повноцінних крісел. Вони завантажили решту простору великою кількістю води, їжі, теплих речей, інструментів… Взяли навіть примус. Господиня здивовано спостерігала, коли інші тягнули все це до машини, як мурахи, але вони запевнили її, що все це цілком може знадобитися. Не пройшло й години, коли важка машина вже від’їхала від замкненого будиночка і повернулася на широку трасу, яка тягнулася нескінченною чорною стрічкою на південь.
– Вам сподобається Темелін, - запевняла Марта, - Дуже красиве і переповнене життям місто. Ви одразу його впізнаєте, як тільки побачите дві величезні срібні башти на горизонті!
Потім вона задумливо подивилася у вікно, де поступово зникала з поля зору її хатина, зітхнула і вмостилася зручніше у своєму імпровізованому ліжку.
13.02.2023