Назад

ТРИ

I

Цілковита темрява за вікном вагона лише час від часу порушувалася блідими спалахами заблукалих ліхтарів. Ті, що виявлялися ближчими до колії, підсвічували мерехтливі блискітки снігу. По той бік дверей вирувала хуга, а поїзд спроквола котився через увесь цей дивовижний хаос.

Тамбур, в якому Даміан нетерпляче чекав на свою зупинку з великим наплічником та чохлом з лісовими лижами, освітлювала нестерпно тьмяна лампа на стелі. Поїзд вже мав давно прибути на станцію, але страшенно запізнювався через раптову негоду. Колію повсякчас перерізали поки що неглибокі замети, проте, видимість не дозволяла розганятися.

Спалахи за вікном почастішали, вже можна було розгледіти сірі стіни станційних будівель. Повільно, але впевнено вагони сунули до перону. За мить до того, як поїзд зупинився, смикаючись, як знесилений звір, внутрішні двері тамбура розчахнулися, і з вагону неохоче вийшов провідник із в’язкою ключів. За ним зсередини повіяло приємним вугільним теплом.

Даміан з легкістю накинув важкий наплічник і, тримаючи чохла перед собою у руках, як ратовище, рішуче вийшов у хуртовину. Мерехтливі блискітки враз перетворилися на рій оскаженілих маленьких бджіл і кинулися жалити обличчя подорожуючого. Кремезний здоровань тільки посміхнувся і натягнув на вуса шемаг. На пероні Даміан загруз по коліно в свіжому пухкому снігу. Трохи потупцявши на місці і роззирнувшись на всі боки, він рушив до крихітної будівлі вокзалу із синьою табличкою на фасаді. Квадратна за формою, ця невеличка споруда мала наскрізний прохід. В середині у залі, може, метрів 20 завширшки, розташувалися кілька пар дерев’яних стільців для очікування та чотири квадратні колони, вкриті масивною червоно-бежевою плиткою. В повітрі стояв якийсь ледь помітний, але неприємний запах сталості.

У напівтемному залі сидів лише один чоловік. Він загорнувся у свою об’ємну зимову мисливську куртку і, здавалося, дрімав. Даміан підійшов до нього, чолов’яга підхопився і жваво простягнув руку.

– Ну нарешті, вже зачекався тут.

– Добрий вечір, а ви мій провідник - Стефан? - Даміан у відповідь потис руку високому дужому зустрічаючому. - Поїзд запізнився через хуртовину. Ми взагалі хоч звідси виберемося?

Стефан на хвильку замислився.

– Давай на ти. Ми сьогодні не поїдемо. Погода не годиться, ні к бісу, ні к лихій годині. У мене заночуєш, а на ранок рушимо, як не замете по самі плечі.

Провідник розсміявся і розвів руками. Він спритно забрав у Даміана чохол з лижами і повів його до свого позашляховика, припаркованого біля станції.

У двокімнатній квартирі Стефана на околиці міста було напрочуд затишно. Чоловіки ще трохи побалакали за вечерею, щоб краще познайомитися, але незабаром розійшлися через запланований ранній від’їзд. Даміан деякий час прислухався до виття завірюхи за вікном, але втома з дороги давалася взнаки, тож врешті він заснув.

ІІ

– А я тобі кажу - це справжнє рубілово! - Ілай, як завжди, наполягав на своєму, активно жестикулюючи і хитаючи довгим волоссям.

Хлопці обговорювали важку музику, фанатами якої була вся трійця в тій чи іншій мірі.

– А як ваш альбом? - поцікавився Станіслав і враз допив залишки пива у кухлі, голосно грюкнувши ним об важкий дубовий стіл.

– Працюємо, - зітхнув Ілай, дещо заспокоївшись, - Пишемо мої партії як раз. Нова семиструнна гітара дуже подобається, звук кльовий. Але поки що не виходить так, як хотілося б.

Тим часом, Даміан зупинив офіціантку, що пробігала між вщерть заповненими столами, хлопці замовили ще по пиву і пательню ковбасок. Вони часто зустрічалися в цьому барі, коли закінчилося навчання в університеті і друзі розбіглися по різних роботах. Даміан зі Станіславом щиро заздрили Ілаю, який крім роботи встигав ще й грати у маткор-групі та писати кандидатську дисертацію з математичної статистики.

Даміан згодом перевів розмову на нові засоби комп’ютерного програмування. Ця тема поєднувала інтереси хлопців, хоча Станіслав, який пішов працювати у службу технічної підтримки клієнтів одного популярного веб сайту, вже почав відставати від друзів. Даміан же, хоч і був тестувальником, уважно стежив за усіма віяннями у галузі, тож був гідним опонентом Ілаю, який на цей час вже вважався розробником із досвідом.

Кухлі знову спорожніли і розмова дещо вщухла.

– Слухайте, а у нас в офісі пляшка абсенту лишилася. Колега з Чехії привіз, але всім на роботі щось не зайшло. Хочете спробувати?

Пропозиція Станіслава заскочила друзів зненацька і вони розгублено дивилися на нього кілька секунд.

– А ти в халепу через це не потрапиш? - нарешті запитав Даміан, намагаючись приховати посмішку.

– У мене є ключі, у нас там всі свої працюють - друзі, знайомі. Я можу вас запросити, ще й час не пізній.

Незабаром, приятелі вже сиділи на першому поверсі старовинного будинку майже у центрі міста, у вузькій кухні, що більше скидалася на коридор, і дегустували містичну зелену рідину.

– Це твоя гітара? - запитав Ілай, вказуючи майже повною склянкою на чорний акустичний інструмент у кутку біля вікна.

– Вчуся потихеньку, коли роблю перерви, - Станіслав ствердно хитнув головою і ковтнув абсенту. - Зіграєш щось?

Ілай охоче взяв гітару, зіграв кілька акордів, трохи покрутив кілки, а тоді почав награвати різноманітні складні пасажі з відомих рокових композицій. Не зважаючи на те, що гітара, вочевидь, була дешева, інструмент вирізнявся на диво непоганим звучанням, за що і був позитивно оцінений єдиним справжнім музикантом у компанії. Задоволений Станіслав підняв келих.

– За вдалу покупку!

Друзі зі сміхом перехилили ще по чарці. Хоча пили вони, варто сказати, дуже помірно. До десятої години хлопці, хоч і були у піднесеному настрої і злегка напідпитку, але зберігали раціональність думки. На офісній кухні ставало вже досить нудно, тому друзі вирішили переміститися на вулицю. Станіслав вийшов останнім і заходився запирати двері.

– А я, буває, працюю до такої пізньої години.

Він зітхнув. Даміан з розумінням поплескав його по плечах. Спілкування продовжилося за кілька кварталів на сходах розкішної історичної будівлі оперного театру, підсвіченої з усіх боків яскравими ліхтарями. Площа перед театром і вулиці, які вливалися в неї, також світилися, як новорічні ялинки, разом із проїжджаючими машинами та, здавалося, і людьми, що сновигали довкола. У теплій вересневій ночі кипіло нічне життя великого міста і друзям було невимовно приємно відчувати себе частиною цього організму, його рухів, думок і подиху. Розійшлися вони пізно, щоб ледь встигнути на останнє метро - кожен у свою сторону - та забрати з собою гарні враження від зустрічі.

III

Будильник у годиннику Даміана пронизливо запищав, оголошуючи, що пора прокидатися. Три години сну було замало, щоб відновитись після переїзду повністю, але мандрівник відчував, що на сьогодні сил вистачить. Він ще кілька хвилин полежав на канапі, а тоді підвівся і увімкнув настільну лампу, шукаючи свої речі. З кухні доносилося приглушене брязкання. Енергійний Стефан вже прокинувся і готував сніданок. Коли Даміан з’явився з кімнати, протираючи очі, водій розкладав по тарілках яєчню з беконом, присипану духмяними травами.

– Ну в тебе чуйка на їжу - якраз вчасно прокинувся! - пожартував провідник.

– Це, мабуть, від запаху цих приправ, - відповідав мандрівник, все ще протираючи очі, - О котрій виїжджаємо?

Стефан задумливо наливав трав’яний чай зі скляного заварника.

– До шостої маємо вже бути в машині, бо станемо в заторах на виїзді з міста. Добре, що заметіль вщухла.

– Ще маємо трохи часу, - Даміан із задоволенням сів за стіл і заходився поглинати сніданок, не забуваючи нахвалювати господаря.

– Але до зимівника машиною не доїдемо, тільки до річки, - раптом продовжив Стефан, - Цієї весни була страшна повінь, змило старий лісовозний міст. А вбрід я не здолаю - глибоко. Але там є переправа пішки.

Даміан дещо розгубився, проте з готовністю відповів:

– Нічого, тоді заночую там, матиму повний день, щоб дійти на лижах. Треба тільки буде заїхати десь по додаткові харчі. Я повноцінну ночівлю не планував.

– А намет маєш? - поцікавився Стефан.

– Маю тент, - відказав гість невпевнено.

– Я заночую з тобою, намет візьмемо мій. Мені казали ще, що вовків і ведмедів побільшало. Тут тепло було до останнього і сніг оце тільки тиждень, як випав, - провідник стурбовано зітхнув.

За півгодини чоловіки встали з-за столу.

– Подякував, - промовив Даміан і почав складати посуд у мийку.

За тридцять хвилин вони вже сиділи у прогрітому позашляховику, на чверть години випередивши свій запланований графік.

У цілодобовому супермаркеті Даміан довго не затримався. Засніжене місто ще допивало ранкову каву перед виїздом на роботу, коли потужна машина Стефана вже неслася на захід, розкидаючи купи снігу своїми величезними колесами. Трасу чистили всю ніч, але все одно, з трьох смуг чорною була лише одна - середня - якою їхала більшість з нечисельних ранніх подорожуючих. Хвилин за сорок мандрівники звернули у ледь помітний з’їзд між двома старими товстими деревами і попрямували у бік якогось села. Тут дорогу прочистив сільський трактор - як зміг, у одну смугу. Крізь ранкову імлу на горизонті у червоному сяйві бовваніло плоскогір’я. Ще згодом, після численних поворотів сільськими вуличками, вони виїхали на поле, у кінці якого розпочинався смерековий ліс. Як на диво, у бік лісу вела добряча колія, залишена якоюсь вантажівкою.

– Кого це туди понесло, ще й не зазоріло, - вголос здивувався Стефан.

Його супутник тільки знизав плечима.

– Ми ж ось теж їдемо.

У лісі їм ще якийсь час було по дорозі з невідомим піонером, аж ось прийшла пора звернути на ледь помітний лісовий путівець.

– Добре, що в лісі якось менше замело, - звернув увагу Даміан.

– Зараз почнеться розвага! - вигук Стефана потонув у реві мотору.

Колишній військовий позашляховик із пекельним гуркотом почав прокладати колію по свіжому снігу. Так їхали вони дуже довго. Машина не підводила, та й Стефан виявився майстерним водієм. Місцями здавалося, що ніякого путівця немає і вони просто рухаються засніженим лісом, прослизаючи між смереками і кущами, укутаними в снігову ряднину. Даміан уже загубив відлік часу - здавалося, вони їдуть надзвичайно довго. Вже навіть починало сутеніти. Раптом Стефан зупинився і відразу трохи відїхав назад. А тоді, не вимикаючи двигун, вийшов з кабіни. Провалюючись у сніг майже по коліно, він походив навколо, пороздивлявся, а тоді знову сів в машину. Даміан подивився на водія із запитанням у погляді.

– Перевіряю, щоб поворот не проїхали, - впевнено пояснив Стефан, - Тут хтось їхав на снігоході, ще до заметілі. Думаю, нам з ним по дорозі.

Мандрівник мовчки кивнув головою. Від тривалої поїздки по бездоріжжю його вже починало захитувати, тож він потайки сподівався, що їхати залишалося ще недовго, але не хотів питати про це провідника.

Подорожуючі пливли лісом ще години дві, коли машина знову раптом зупинилася і позадкувала на кілька метрів. Стефан знову пішов гуляти кучугурами, поки пасажир зачудовано спостерігав. Коли водій сів і різко рвонув з місця, викручуючи у бік, Даміан навіть оком кліпнути не встиг. Йому спочатку здалося, що вони лізуть навпростець у стіну чагарнику, що більше нагадувала сніговий замет. Але якимось дивом між чагарниками відкрилася неширока просіка. На ній уже навіть сам пасажир міг розрізнити колишній снігоходний слід.

– Вже майже прибули. Наступна зупинка - переправа! - жартівливо оголосив Стефан, несамовито крутячи кермо.

Його супутник зітхнув з полегшенням. Розслаблятися виявилося ще зарано - їх позашляховик трусило і кидало на всі боки, як шлюпку у шторм, ще добру годину. Даміан уже не чекав на порятунок, як машина вискочила на розлогу галявину, перерізану навпіл неширокою, але бурхливою річкою, вільною, не зважаючи на зиму, від криги. По обидва боки від урвища щось чорніло у снігу на березі. Машина зупинилася на галявині і за пару хвилин водій заглушив двигун.

– Приїхали, звільніть, будь ласка, вагони, - далі собі юморив

Стефан і першим вийшов з кабіни, прихопивши з собою лопату з-під сидіння. Даміан відчинив дверцята і обережно ступив у свіжий пухкий глибокий сніг.

IV

Мандрівники встигли розчистити місце і поставити табір якраз перед тим, як зовсім стемніло. Даміан ще встиг роздивитись перехід через річку. Той являв собою стовбур товстелезної смереки, яку завалили з одного берега на інший та над нею натягнули мотузку, закріплену за інші дерева, що стояли неподалік від урвища. Довжина переправи складала всього 15-20 метрів, однак, під нею вирував нестримний потік такої потужності, що перехід викликав би неабиякі хвилювання навіть якби був вдвічі коротший. Даміан заспоковав себе, що такий трюк треба буде робити тільки завтра, а зараз треба зосередитись на таборі і перепочити. Дрова на багаття чоловіки збирали вже у світлі ліхтариків і обидва зітхнули з полегшенням, коли, нарешті, всілися біля добрячого вогнища. Ватра горіла перед розкладеним великим надійним зимовим наметом Стефана. Було видно, що спорядження побачило у своємо житті багато пригод, однак, все трималося міцно і вселяло впевненість у затишній ночівлі.

Стефан про всяк випадок приніс рушницю з машини і поставив її позаду себе, притуливши до тамбуру намета. А тоді мандрівники заходилися витягати кухлі, складані ложки, казанки та продукти з супермаркету.

Покінчивши з нехитрою гарячею вечерею, чоловіки повісили над багаттям чистий казан з водою зі струмка, який Стефан розшукав неподалік. Тоді заварили чай і ділилися мисливськими бувальщинами, попиваючи теплий напій. Точніше, переважно розповідав провідник, а Даміан визнав, що він більше стрілець-спортсмен, аніж мисливець. І зараз же згадав, що прихопив із собою кварту власноруч зробленого віскі, розлитого у дві пляшки. Він запропонував Стефану відкрити одну і продегустувати. Той не відмовився. Вони випили по декілька ковтків і у Даміана також знайшлися жменька історій, хоч і не мисливських, але також оповідаючих про зброю і його пригоди у реконструкторських походах з експериментальної археології за сімнадцятим століттям. Хвилини летіли разом з іскрами ватри одна за одною. Даміан наливав ще двічі, але потім вони відклали пляшку і далі вже просто спілкувалися стиха, слухаючи тріск вогнища та лісові звуки. На небі не було ані зорі і зимова темрява ставала дедалі холоднішою. Здалеку уривками доносився вовчий вий. Провідник поцікавився, чи має Даміан із собою рушницю. Той ствердно кивнув. Стефан порадив тримати її десь під рукою.

Даміан поліз у намет перший. Стефан ще якийсь час сидів біля вогнища, підкидаючи найбільші дрова, а тоді теж пішов спати.

V

– О, Стен! Нарешті! - Даміан вигукнув до Станіслава, який саме увійшов до зали і намагався відшукати поглядом приятелів серед чисельних відвідувачів закладу.

Як завжди, у вечір п’ятниці народу в ресторані було повно.

– Знову на роботі затримуєшся? - поцікавився Ілай, коли товариш опинився за їхнім столом, привітавшись з усіма.

Компанія цього разу була більшою. Ще двоє друзів з університету долучилися до зустрічі. Вітольд сильно змінився і серед усіх виглядав найстаршим. Він мав окладисту бороду, помітний пивний живіт і вже почав втрачати волосся на голові. Ілай зі Станіславом, в порівнянні з ним, і досі скидалися на студентів третього курсу. Зате Вітольд давно заробляв серйозні гроші. Саме купив і облаштував власну квартиру, бо дружина вже була на п’ятому місяці. Здавалося, час і доросле життя підкидали нові теми для розмов, окрім сучасної музики та програмування. Алекса, який нещодавно з’явився у місті і відгукнувся на запрошення Даміана, хлопці не бачили вже два роки. Він поїхав у Сингапур, жив там і працював віддалено, як фрілансер. Нарешті повернувся і збирався одружитися зі своєю давньою подругою. А зараз саме купував машину, про яку мріяв від самого початку своєї подорожі. Станіславу і Ілаю особливо похвалитися було нічим. І якщо мовчанка Станіслава не була чимось незвичним, то Ілай дивував своєю пасивністю, навіть, коли розмова заходила про речі, в яких він був експертом і зазвичай давав багато критичних коментарів. Всі спроби Даміана з’ясувати, чому друг почувається не в своїй тарілці, виявилися марними, і він, кінець кінцем, здався. Тож решту вечора вони проговорили переважно втрьох.

VI

Температура вночі суттєво впала і порожнечу продовжував час від часу пронизувати далекий голос сіроманця.

Даміан крутився у спальнику у напівсні. Остаточно його розбудив брязкіт металевого посуду біля входу в намет. Наручний годинник показував шосту ранку. В наметі стояла цілковита темрява. Даміан неохоче сів, розстібнув кокон на половину і став намацувати ліхтар у бічній кишені внутрішнього тенту. Тоді дістав з-під спальника свій теплий напівкомбінезон та куртку, а зсередини - мішок з чоботами.Спритно натягнувши на себе речі напівлежачи, висунув ноги у тамбур і узувся.

Стефан жваво порався біля вогнища, підкладаючи дрова під закопчений чайник із нержавійки. Вогонь швидко розгорявся і потріскував, вгору летіли численні багряні іскри. Шуміла річка, шумів вітер у верхівках дерев, крізь які на сході пробивалося зовсім непевне рожеве сяйво.

– Доброго ранку! Каву будеш? - Стефан вказав, зіщулившись, на чайник.

Даміан зніяковіло опустив пляму від налобного ліхтаря нижче до землі і підняв руку у товстій флісовій рукавиці вгору, вітаючись - Буду.

Поки мандрівники заварювали і пили каву, розігрівали залишки вечері, ставало дедалі світліше. Із завіси темряви по черзі виступав ліс, галявина, урвище, машина. Навколишній пейзаж ставав дедалі повнішим та чітким, відкривши, нарешті, і перекинутий через річку стовбур із мотузкою. Після сніданку чоловіки почали згортати табір і збирати речі. Даміану під руку трапилася почата пляшка домашнього віскі. Він передав її Стефану, пожартувавши - За проїзд. Той прийняв подарунок, але у відповідь витягнув з патронташу три рушничні набої і простягнув їх Стефану. Мандрівник, у свою чергу, також прийняв сувенір і поклав в широку кишеню своєї куртки. Даміанова рушниця була дванадцятого калібру, а Стефан возив із собою легку двустволку двадцятого. Провідник це знав, але обмін набоїв на спиртне був, радше, символічним жестом.

Незабаром Даміан вже стояв перед переправою із наплечником з прикріпленим до нього з боку чохлом з лижами. Машина Стефана вже прогрівалася, але сам він чекав успішного переходу через річку. Даміан трохи хвилювався, але, зібравшись с думками, нарешті ступив на імпровізований місток і міцно вхопився лівою рукою за мотузку. Правицею він намагався балансувати, обережно ступаючи крок за кроком. Вода внизу несамовито вирувала і заповнювала весь простір своїм монотонним шумом. Даміан докладав неабияких зусиль, щоб не дивитися вниз, а, натомість, зосередити погляд на протилежному березі. Черевики непевно ковзали на вкритому снігом стовбурі, однак, він виявився підтесаним зверху, утворюючи нешироку пласку поверхню, по якій можна було йти. Не зайвими виявилися і мотузкові перила. Подолавши середину шляху, Даміан вже заспокоївся і робив невеликі, проте впевнені і тверді кроки. За якусь хвилину він уже ступив на протилежну сторону, відразу провалившись майже по коліно у сніг, скинув наплічник і махнув рукою провіднику. Той прокричав: - Щасливої дороги! - але слова загубилися у гуркоті потоку. Стефан пішов до машини, а мандрівник вже порався з лижами. Сонце вже зійшло і впевнено освітлювало своїми променями ліс, що лежав попереду. Даміан кинув останній погляд на гуркочучий вдалині всюдихід і зайшов у лабіринт засніжених смерек.

Даміан йшов лісом уже півдня. Хоч нового снігу й не було: а просуватися непротореною стежкою було важко. Широкі лісові лижі все одно постійно провалювалися глибоко під вагою людини з усіма речами. Мандрівник усвідомлював, що скоро почне втрачати світло, але все одно зупинився біля великого поваленого стовбура, змахнув з нього рукавицею сніг, відстібнув лижі і присів. Понишпоривши у наплічнику, Даміан витягнув з нього заготовлені заздалегідь канапки та заходився їсти, запиваючи водою з маленької фляги, яку він тримав під курткою. Швидко покінчивши з перекусом, мандрівник подивився на навігатор. А тоді знову зібрався і рушив далі. Краса в лісі стояла неймовірна. Засніжені дерева сяяли на сонці, час від часу перегукувалися зимові птахи. Даміан зустрічав на шляху багато слідів тварин - зайців, білок, лисиці. На одній відкритій галявині шлях чоловіку перетнув ланцюг відбитків ратиць лося. Даміан зачудовано подивився на сліди, а тоді знову на навігатор. Раптом, рвучко скинув наплічник і дістав з верхньої кишені маленький зім’ятий клаптик паперу. “ЗАВІТАЙ У ГОСТІ. СТАНІСЛАВ”, - літери виглядали так, наче написані дитячою рукою. А далі були координати. Мандрівник востаннє звірив напрямок, зітхнув, закинув свій вантаж на плечі і пішов уперед. У лісові хащі нещадно заходила темрява. Останню годину Даміан йшов практично не зупиняючись. Ноги і руки рухалися у розміреному ритмі, який, здавалося, можна було підтримувати нескінченно. Сніг потвердішав, даючи надійну опору мисливським лижам. Даміан вже зовсім призвичаївся до цього лісу і йшов до мети подорожі не відволікаючись. Він приливився у сутінкову імлу і прискорив хід. У кінці довгої вузької просіки попереду зажеврів слабкий вогник. За кілька хвили він уже стояв під дверима невеликого зимівника, зрубаного зі стовбурів смерек. Світилося маленьке віконечко збоку, надворі пахло вогнищем, але панувала тиша і нікого не було видно. Даміан зняв лижі і якийсь час просто простояв, роздумуючи, однак, нарешті, ступив до дверей і рішуче постукав.

VII

Станіслав уже допивав перший кухоль пива, коли до столика нарешті підійшов його приятель.

– Вибач, довго шукав, де припаркуватися на вулиці, - Даміан кинув невеличкий міський рюкзак на дальній край лави і сів навпроти.

– Темне п’єш, як завжди? - Станіслав кивнув і спитав - Як діти?

– Добре, дякую. Всі вже одужали, працюю далі, - Даміан одночасно роздивлявся пивну карту і тицяв щось в телефоні.

– А сьогодні більше нікого не буде? - поцікавився Станіслав.

– Зайняті всі - доросле життя, знаєш… З Ілаєм взагалі не зміг зв’язатися - в інеті не відповідає, мейли як у порожнечу. Найдивніше, що номер телефону, кажуть, що не обслуговується.

– Хто каже? - не второпав приятель.

– Хто, хто… Робот! Ти вже засинаєш тут, чи що? - розсміявся Даміан.

Розмову перервала офіціантка, яка саме підійшла до столика. Хлопці замовили собі пива та закуски, і продовжили обговорювати свої справи. Обидва приятелі планували обзавестися зброєю, тож ділилися інформацією про документи для отримання дозволу, терміни, ціни на набої. Вечір минув непомітно, а до них так ніхто і не приєднався. Вони розійшлися дещо раніше, ніж зазвичай, пообіцявши не губитися і тримати зв’язок.

IIX

– Станіславе, це Даміан. Я отримав твого листа! - голосно прокричав мандрівник, грюкаючи у важкі дерев’яні двері зимівника.

Всередині почувся якийсь шум і за мить здивований Станіслав виглянув на двір. Даміан завжди пам’ятав його худим, але зараз він, здавалося, ще більш змарнів. На Станіславі були валянки, ватні штани та сірий шерстяний светр. В руках його блиснула чорною сталлю турецька вертикальна двостволка дванадцятого калібру. Він кілька секунд роздивлявся гостя, а тоді привітався і запросив у дім так: наче це сусід по квартирі зайшов увечері позичити солі. Даміан радо увалився у тісну і теплу хатину. Гостя тут же обдало гарячим повітрям від великої металевої пічки, яка потріскувала ліворуч від входу. Даміан швидко розстібнув куртку і повісив на вішак з протилежного від пічки боку, зроблений зі шматка стовбура дерева з гілками. Типовий вигляд мисливського зимівника доповнювали поли під стінами, простий дерев’яний стіл у кутку і кілька схожих на нього ослінчиків. На стінах висіли шафки з припасами, а простір між ними заповнювало різне необхідне в господарстві приладдя. Під стелею сушилися якісь трави. В хаті пахло димом - від дров та від тютюну. Хатина освітлювалася теплим сяйвом кемпінгового світильника у вигляді вінтажної гасової лампи, який висів на гаку під стелею.

– Сподіваюся, ти не вбити мене прийшов, - тихо промовив Станіслав, ставлюячи на пічку чайник.

– Ти тут уже зовсім сказився на самоті, - Даміан намагався тримати себе у руках і не зіпсувати одразу всю зустріч, - Я прийшов за відповідями.

Він простягнув приятелеві його ж власну записку з координатами. Станіслав подивився на папірець із подивом, але вже через секунду його обличчя знову мало маску спокійної байдужості. Він жестом запросив гостя за стіл і поліз по своїх шафках діставати їжу. Поряд з чайником на широкій плиті пічки опинився і закопчений казанок із чимось, що нагадувало бограч. Даміан дістав другу пляшку свого саморобного віскі. Друзі, нарешті, сіли за стіл. Розмова потроху налагодилася і за годину вони вже навперебій ділилися думками і подіями, як колись. Даміан описав свою мандрівку до зимівника і згадав про сліди лося. Станіслав відреагував несподівано жваво і оголосив, що завтра ж вони підуть його шукати. Решта вечора пролетіла непомітно і швидко.

Даміан зайняв вільні поли і копирсався у наплічнику, дістаючи спальний мішок, коли йому під руку потрапила папка з документами, які він привіз. Але було вже пізно і хлопці були трохи напідпитку, тож він поклав папку назад.

IX

Станіслав прокинувся темного зімового ранку від дзвінка телефону. До світанку ще була добра година. У вікно тісної кімнатки з вулиці яскраво світив ліхтар. Хлопець повільно піднявся з вузького дивану, скинувши вовняну ковдру на підлогу. Холодний білий промінь ковзнув по оголеному тілу. Не вмикаючи світло та не одягаючись, Станіслав пішов шукати телефон, що настирливо продовжував награвати стандартну мелодію.

– Доброго ранку, - пролунав з динаміку бадьорий, але дещо свильований голос Даміана, - Маю новини.

Станіслав відповів, з усіх сил намагаючись не позіхати.

– Яке там доброго, я ще б собі спав. Що сталося?

Даміан хвильку помовчав.

– Це про Ілая… Я зробив спробу розшукати його, та все намарно. Я навіть його батькам дзвонив, на стаціонарний телефон в його рідному місті…

– Зараз багато людей відмовляється від стаціонарних телефонів, - раптом перебив його Станіслав, але тут же замовк.

Приятель витримав паузу, а тоді продовжив.

– Я збираюся їхати до нього, ти зі мною?

Станіслав здивовано промимрив:

– Їхати куди?

За цим знову слідувала пауза. Даміан голосно зітхнув у мікрофон.

– На адресу, де він жив до гуртожитка.

– До батьків? - знову не второпав Станіслав.

– Ну, так, звичайно, - Даміанові, схоже, вже уривався терпець.

Він почав агресивно пояснювати, чому вважає, що необхідно розшукати зниклого товарища і що той, ймовірно, потрапив у велику халепу. Станіслав слухав мовчки, а коли Даміан закінчив палку промову, то висказався.

– Послухай, я спантеличений не менш твого. Ми не зробили нічого такого, щоб від нас слід було тікати. Однак, ми вже всі дорослі люди - хто одружився, а в кого вже й діти. Кожен має право на власне життя. Тож давай залишимо його у спокої краще.

– Як знаєш, - розчаровано промовив Даміан, - Бувай, - і, не очікуючи відповіді, відключився.

X

Господар зимівника розбудив Даміана ще засвіт грюкотом чайника, казанів і спорядження. Поки гість остаточно прокинувся, одягнувся та скрутив свого спальника, Станіслав вже виставив на стіл нехитрий сніданок з яєшні з салом, солоним огірком та міцним чорним чаєм в маленькому анодованому чайничку. Даміан привітався і протиснувся повз господаря до дверей, щоб піти до вітру. Коли ж він повернувся, то Станіслав вже ладнав свій наплічник. Поруч з ліжком стояла його турецька рушниця.

– Сідай швидше їсти, хочу до обіду дійти до твого звіра, - Станіслав загортав якісь припаси у торбочку з синьої синтетичної тканини. Даміан подивився на нього з подивом.

– Лося! - засміявся мисливець, пакуючи сірники, газового пальника і маленький казанок, - Ти казав, що бачив лося на підходах.

– Не лося, а сліди, - виправив його мандрівник, сідаючи за стіл.

– Покажеш? - Станіслав, схоже, був налаштований серйозно.

Даміан вже був не радий, що розповів про сліди, однак, ствердно кивнув, пережовуючи огірок і потягнувся за шматочком сала. Потім друзі випили чаю і мандрівник нашвидкоруч перепакував свій наплічник, виклавши зайве, та перевірив рушницю. Нарешті, вони вийшли за поріг, Станіслав закрив двері на міцний амбарний замок і чоловіки вирушили на лижах по незаметених слідах Даміана. За пару годин неспішного ходу вони дісталися галявини, про яку розповідав Даміан. Ланцюг звіриного сліду все ще добре проглядався. Якийсь час вони йшли просто по ньому. Погода помітно гіршала, небо зробилося сірим і низьким, кілька разів зачинав сипати сніг, але тут же припинявся. Станіслав раптом звернув направо перпендикулярно слідам і впевнено рушив крізь засніжені зарості. Через півгодини друзі зупинились. Станіслав промовив, віддихуючись.

– Я, здається, знаю цю місцину. Там ще попереду западина. Впевнений, що твій звір там. Нам треба розділитися. Компас маєш?

Даміан відповідав, що має навігатор, який чудово тут працює і має вдосталь заряду. Мисливець показав йому западину на карті пристрою і запропонував зайти у неї широко, з двох сторін, і зустрітися десь посередині біля невеликого болота, сподіваючись, що лось вийде на одного з них, тікаючи від іншої людини.

– Скоро б вже перекусити треба, але вогонь не розпалюй, - інструктував Станіслав, - Якщо вже дуже буде треба - ось запасний пальник. М исливець дістав з наплічника маленький примус з газовим балоном і передав гостю.

– Посуд маєш? - запитав він.

– Маю, і таку-сяку їжу теж, - Даміан ховав пальник у клапані наплічника.

Станіслав продовжував.

– Тримай рушницю напоготові, тільки переконайся, що це не я.

Сніг вперіщив знову і цього разу не збирався припинятися. Чоловіки розійшлися по своїх напрямках.

Станіслав витратив на обхід і спуск до западини майже годину. Ближче до дна схил став дуже крутим і, до того ж, був завалений вітроломом, як і саме дно. Мисливець зупинився біля великого поваленого стовбура, роздивився навколо. Зняв лижі та причепив їх ззаду свого наплічника. Трохи поміркувавши, присів на колоду, змахнувши рукавицею сніг. Дістав пальник і прилаштував його на стовбурі поруч з собою. Тоді дістав маленький казанок, зачерпнув ним снігу та поставив на вогонь. Час від часу він підкидав ще снігу, поки не набралося води достатньо для того, щоб вкинути туди макарони. Зваривши їх та з’ївши з в’яленим м’ясом і цибулею, він протер казанок снігом і набрав ще чистого, щоб зварити чай. Вся трапеза зайняла не більш як півгодини, однак, за цей час навколо помітно потемнішало. Сніг дедалі посилювався, піднімався вітер. Станіслав поспіхом покидав речі у наплічник і рушив вздовж схилу туди, де на мапі було позначене болото. Він намагався уважно вдивлятися у хащі попереду, але робити це ставало дедалі складніше. На ліс безжально насувалася снігова завіса. Починалася заметіль.

Станіслав ступав обережно, намагаючись не ламати гілки, аж раптом почув тріск попереду. Посеред білого шуму, мерехтячи, як німе плівкове кіно, на краю болота серед сухостою і голого чагарнику стояв звір і гриз молоді верби. Низенькі ялиці закривали тварину так, що виднілася тільки верхня частина спини і голова, яка час від часу теж пірнала за ялиці. Станіслав зарядив рушницю і збирався вже стріляти, але тут сніг повалив з такою страшною силою, що годі було й прицілитися. Мисливець не хотів залишити підранка на поталу вовкам, тож обережно рушив вперед, розраховуючи, що, в гіршому випадку, нажене звіра назустріч Даміанові.

XI

Телефон заграв знайому мелодію. Станіслав глянув спочатку за вікно, де у світлі вуличного ліхтаря мерехтів рясний снігопад, а тоді - на екран, і якийсь час роздумував, чи варто відповідати. Але цього разу Даміан дзвонив для того, щоб запропонувати разом з’їздити на стрільбище, освіжити навички. Станіслав погодився. Йому подобалися стрілецькі вправи, до того ж, він дійсно не бачився з приятелем вже дуже давно. День на стрільбищі пройшов плідно. Хлопці стояли біля своїх машин, припаркованих на краю лісу, пили чай з термосів, їли канапки та обговорювали зброю, результати стрільби, останні події у своєму житті. Аж тут Даміан, витримавши паузу, повідомив новину.

– Я їздив до квартири батьків Ілая. На поїзді доїхав в місто і розшукав адресу.

Станіслав глянув на нього із подивом та цікавістю. Той продовжив.

– Там живуть якісь інші люди. Кажуть, що нічого не знають про попередніх мешканців. Вони купили квартиру через ріелтора і вона була у власності якогось банку.

– Це дуже дивно, - зауважив Станіслав.

– Так, - Даміан погодився, - Але насправді дуже дивно ось що

Він дістав із сумки в багажнику папірець і простягнув його Станіславу. Той взяв документ, на який вже впало з десяток сніжинок, недбало пробігся по ньому очима і, знизавши плечима, повернув Даміанові.

– То й що?

На аркуші поволі розпливалися дрібні вологі плями. Приятель спалахнув.

– Як це що? Там сказано, що студент з таким ім’ям та прізвищем одночасно з нами в університеті не навчався!

З нотками провини у голосі Станіслав спробував пояснити

– Може, це якась помилка… Залиш Ілая в спокої.

Але Даміан не зупинявся.

– А може, це ти з ним щось зробив, а тепер сліди замітаєш! - у розпачі вигукнув він, грюкнувши багажником свого автомобіля.

Хлопці роз’їхалися у поганому гуморі, хоч кожен і жалкував про те, що вони один одному наговорили.

XII

Станіслав загубив лося з поля зору майже одразу, як тільки почав рухатися. Западину затягнуло хуртовиною так, що ледве можна було побачити дерева за десять метрів попереду. На додачу, на весь цей карнавал насідали сутінки. Станіслав одягнув на шапку ліхтар і увімкнув його. Це не дуже допомогло, однак, він рушив далі. Пройшовши повз болото, він почав гукати приятеля. Крики намарно щезали у сірій круговерті. Промінь ліхтаря вихоплював із заметілі якісь окремі кущі, гілки, замети. Даміана ніде не було. Станіслав продовжив шлях у пошуках слідів. Озирнувшись, він звернув увагу, що його власні сліди щезають на очах, і пришвидшив рух. Діставшись кінця западини, мисливець піднівся по схилу і нарешті, здавалося, натрапив на майже заметені сліди. Під ногами було добряче натоптано. Уважно роздивившись, Станіслав зрозумів, що це те саме місце, де приятелі розійшлися.

Станіслав блукав колами у марній спробі відшукати сліди Даміана вже цілу годину. Хуртовина трохи послабилася, але вже повністю стемніло. Зовсім трохи проглядався тільки обрис лижні, якою вони дісталися цього місця, і стежка від підйому Станіслава. Жодних інших слідів йому знайти так і не вдалося. Виснажений мисливець одягнув лижі і рушив до зимівника.

Станіслав підходив до хатинки з надією, що зустріне приятеля там. Однак, ані ззовні, ані всередині нікого не було. Він розпалив піч, повечеряв залишками харчів з рюкзака і ще раз вийшов на двір. Снігова завіса знову накрила нічний ліс, здавалося, з подвійною силою. Станіслав у відчаї вистрілив в повітря з рушниці. Відповіддю була лише луна, шурхіт снігу по гілках і підвивання вітру. Станіслав вистрілив з другого ствола - знов нічого. Холод пробирав до кісток, тож кінець кінцем він змушений був повернутися до теплої пічки і спробував заснути.

XIII

Коли Станіслав прокинувся, за вікном його хатинки яскраво виблискував на сонці свіжий сніг. Хуга, що лютувала всю ніч, закінчилася, поховавши всі вчорашні сліди. Мисливець поспіхом перекусив холодними харчами, які в нього були, і вийшов на двір, навіть не попивши чаю. Їхня лижня все ще трохи виділялася серед заметів ледь помітним жолобом. Станіслав йшов так швидко, як тільки міг, збиваючи на себе потоки шерехкої крупи з гілок. Діставшись улоговини, він розглянув місце, де він розділився з приятелем. Жодних свіжих слідів, як, утім, і вчорашніх, не було. Він вирішив спуститися вниз тим шляхом, яким повинен був спускатися Даміан. На середині спуску знову довелося знімати лижі. Снігу намело місцями по пояс, заметені чагарники та вітровал заважали рухатися. З величезними зусиллями він дійшов до початку заболоченої ділянки, порослої вербою, не зустрівши на шляху жодних ознак перебування Даміана. Мисливець зупинився у першого ж деревця, щоб віддихатися і застиг на місці. Далі від краю замерзлої трясовини у густіших заростях чагарнику стояв лось. Станіслав скинув з плеча рушницю і згадав, що не перезаряджав її після нічних пострілів. Також, похапцем збираючись, він залишив у зимівнику патронташ. Станіслав сунув руку у широку бічну кишеню своєї куртки, де зазвичай валялося кілька набоїв. Намацавши якийсь патрон, він дістав його і глянув, чим він споряджений. На своє превелике здивування мисливець побачив у своїй руці набій двадцятого калібру з кулею. Поки Станіслав чудувався, звір зник з болота, наче його і там і не було. Чоловік повернувся до пошуків зниклого приятеля. Він намарно блукав довкола улоговини ще декілька годин, шукаючи сліди і гукаючи у срібну порожнечу зимового лісу.

Станіслав повернувся до зимівника глибокої ночі. Тривалі пошуки не принесли ніяких результатів. Він тільки замерз, дуже зголоднів і майже зовсім вибився з сил. Насилу розпаливши пічку, Станіслав поставив на неї чайник і заходився шукати якусь готову їжу у своїх запасах. Знайшовши сухарі та шмат сала, Станіслав натрапив на пляшку віскі, яку привіз Даміан і теж поставив її на стіл. Він їв похапцем, поглядаючи на чайник в очікуванні, коли той закипить. Напившись, нарешті, гарячого чаю, чоловік ледве дошкандибав до ліжка, упав на нього і негайно заснув.

Наступний ранок знову був морозним і яскравим. Станіслав прокинувся пізно, зготував звичайний сніданок. Поки він їв, то не міг відвести погляду від пляшки, що стояла на столі поруч. Під нею лежав великий конверт, який Даміан, вочевидь, залишив перед виходом на полювання. Станіслав довго роздивлявся ці предмети, а тоді налив майже повний гранчак віскі і випив. Далі Станіслав узяв запечатаний конверт, відкрив і з цікавістю прочитав листа, що знаходився у ньому. Його губи безмовно ворушилися, повторюючи уривки тексту: “У відповідь на ваш запит… Повідомляємо, що особа… Даміан… У зазначених роках не навчалася…” Він здивовано опустив листа на стіл і ще раз поглянув на конверт. Це був лист з університету, який він давно закінчив. У полі отримувача було зазначене його ім’я і абонентська скринька у ближньому містечку, яку Станіслав мав для нечастої кореспонденції. Кинувши конверт на стіл слідом за листом, Станіслав у розпачі голосно, сумно і якось моторошно засміявся. А заспокоївшись - налив ще стакан віскі. Спустошивши гранчак, він згадав, як експерементував з маленьким дистилятором позаминулого року. Напій вийшов непоганий. Мисливець знову сумно посміхнувся, дістав з кишені куртки, що висіла поруч, три набої двадцятого калібру. Вони теж знайшли своє місце на столі біля листа, конверту та порожнього стакану. Станіслав перевів погляд за вікно. Величний зимовий ліс ніби кликав до себе, яскраво палахкотів вогнистими кольорами, закутаний у товстелезну ряднину. Раптом спокійний вираз обличчя мисливця змінився на занепокоєне здивування. В це неможливо було повірити, але за найближчою смерекою на подвір’ї стояв лось. Станіслав чомусь був переконаний, що це той самий звір із западини. Чоловік знову заспокоївся і заходився збирати речі. За двадцять хвилин він вийшов за двері із рушницею та наплічником.

XIV

Станіслав підходив до річки вже дуже втомлений. Стемніло, хмари на небі затуляли місяць, налобний ліхтар ледь освітлював малопомітну заметену лижню, що йшла крізь чагарники, пряма, як просіка. Нарешті, попереду зачувся гуркіт води. На тому березі вже горіло багаття. У помаранчевих спалахах можна було розгледіти силует намету, великої машини та людини, яка розмахувала руками та щось гукала, намагаючись перекричати шум ріки.

Перехід через потік по поваленому дереву був не з приємних, особливо у темряві, однак, все обійшлося.

– Нарешті дочекався! Думав, тебе там вовки вхопили, - Стефан зустрічав мисливця своїми жартами, як завжди, - Вже й зупу зготував, - він кивнув у бік вогнища, запрошуючи до вечері.

Станіслав був надзвичайно радий такій гостинності, бо геть вибився з сил, добираючись сюди. Решту вечора чоловіки провели за розмовами біля багаття. Водій попередив, що на післязавтра обіцяли дуже серйозну негоду, а Станіслав поділився своїми планами пошукати лося, сліди якого він бачив неподалік від зимівника. На ранок Стефан віддав мисливцю замовлені ним продукти, а також листа, який забрав у місті. Станіслав вже давно чекав на цей документ, тож дуже зрадів. Коли настав час розїжджатися, Станіслав подарував водію пляшку свого саморобного віскі. Стефан, у свою чергу, символічно дав йому три своїх набої. На тому вони й розійшлися. Станіслав подолав ненадійний місточок, скинув наплічник і махнув рукою Стефану.

– Щасливої дороги, прокричав той у відповідь, але слова загубилися у гуркоті потоку.

Водій пішов до машини, а мисливець вже порався з лижами. Сонце повністю зійшло і впевнено освітлювало своїми променями ліс, що лежав попереду. Даміан кинув останній погляд на протилежний берег і зайшов у лабіринт засніжених смерек.

Присвячується загадково зниклому приятелеві

Назад